Філософія стародавнього світу

 

 

Тема 2: «Східна філософія»

1.Стародавня філософія як основа для наступних філософських систем і поглядів.

 

Філософія стародавнього світу виникає в суспільствах, які виявилися неспроможні вирішувати нові проблеми традиційним способом. Саме на межі VІІ – VІ століття до нашої ери виникає сумнів у доцільності старого світу, як втілення нових форм.

Основою становлення філософії став розвиток мови і писемності.

Уявлення витіснялось мисленням.

Критичне відношення до світу і до самих себе, посилене сумнівом, формувало філософію як особливий спосіб освоєння світу.

Саме в стародавній філософії було окреслено коло питань, які були розроблені у подальшому філософському та науковому розвитку людства. Проблеми першоджерела, одиничного і множини, реалізму і номіналізму, онтологічні, гносеологічні, етичні та інші питання і проблеми турбували мислителів Стародавніх Індії, Китаю і Греції.

 

2.Порівняння східного і західного способу мислення.

 

 

Історично філософія розвивалась в контексті протистояння Східної і Західної цивілізацій. Філософи Стародавньої Греції відвідували східних мудреців, навчалися у них, і цим сприяли синтезу і співставленню основних ідей і способів мислення. Але не дивлячись на те, що східна і західна філософії мають дещо спільне, вони в принципі різні як Східна і Західна цивілізації.

 

Основні відмінності між Східною і Західною цивілізаціями

Західна цивілізація	Східна цивілізація
Відносна автономність різних сфер суспільного життя; Направленість на новації, цінування нового, орієнтація на майбутнє(прогресизм); Активність, прагнення змінювати дійсність; Домінування індивідуального над загальним; Раціональне, аналітичне, логіко-послідовне мислення.	Наявність єдиного духовного канону, якому підпорядковані всі основні соціальні сфери; Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм); Самозаглиблення, прагнення віддатися природному ходу речей; Домінування загального над індивідуальним; Образний, афористичний, притчовий стиль мислення.

 

 

 

 

3.Проблема позбавлення людини від страждання в філософії Стародавньої Індії.

Традицію Східної філософії починають з Індії.

Філософія Стародавньої Індії унікальне явище. Вона виникає з «Вед» ще в епоху аріїв ( ІІ пол. ІІ тис. До н. е.). Веди – це релігійно-філософські трактати, які були створені арійськими племенами і містили в собі: релігійні гімни(самхіти); описання ритуалів(брахмани); книги лісових пустельників(араньяки); філософські коментарі до Ведів(Упанішади). До наших днів дійшло тільки чотири Веди – «Ригведа», «Самаведа», «Яджурведа» і «Атхарваведа».

 

В своїй історії індійська філософія проходить три періоди:

- 1. Ведійський (релігійно-філософські трактати);

- 2.Брахманський(закони Ману);

- 3.Опозиційних шкіл (І тис. до н. е.)

 

Східна філософія має споглядальний але практичний характер. Так принцип йоги говоре про те, що адепт не має права проповідувати те, чого не дотримується сам.

Відповідно до індійської філософії в основі всього сущого лежить всесвітній закон «Рита», він забезпечує космічну еволюцію, циклічність і порядок взаємозв’язку. Все відбувається відповідно до цього закону і навіть боги не можуть його змінити.

Священна сила «Брахман» - є втіленням буття світу, духовна основа всього сущого.

Індивідуальна духовна основа «Атман» приречене на існування в «Сансарі»(Сансара - безкінечне коло народжень і смертей, що спричинює страждання),яку визначає «Карма» - закон воздаяння.

Основне завдання індійської філософії – це звільнення від страждання, від сансари і досягнення «Мокші» - об’єднання індивідуального Атману з всезагальним Брахманом , звільнення від кола народжень і смертей.

 

Через систему філософії брахманізму виконання цього завдання майже не здійсненне, але ця філософія освячує соціальну нерівність і закріплює систему Варн (колір).

Але до середини І тис. До н. е. збільшується майнова різниця і загострюються соціальні протиріччя індійського суспільства. Втрачається надія досягти звільнення через систему брахманізму, виникають опозиційні, до брахманізму, філософські школи, які намагаються досягти звільнення іншим шляхом. До опозиційних шкіл (настіка – тому, що відкидали авторитет Вед) відносяться джайнізм, чарвака і буддизм.

Адепти джайнізму намагалися звільнитися від страждання за рахунок обожнення, яке досягалося засобами крайнього аскетизму.

Основні принципи джайнізму: аскеза, не діяння зла всім живим істотам;повне статеве утримання; відмова від матеріальних цінностей; загашення бажань.

 

Напрями джайнізму:

Дігамбари(одягнені вітром)- радикальне дотримання принципів.

Шветамбари(одягнені в біле) – більш помірковані у наслідуванні принципів джайнізму.

 

Чарвака(локаята) – матеріалістична філософська школа, яка повністю відкидала авторитет Вед і намагалися сповідувати атеїстичні і антиведичні принципи, всі предмети Всесвіту складаються з вогню, повітря, землі й води а єдиним джерелом пізнання є відчуття. Відповідно до цього все, що виходить за межі відчуттів(боги, душа і т. д.) просто не існують. В етиці ця школа проповідувала гедонізм – відповідно до якого добром визнається лише те, що приносить насолоду і позбавляє від страждання, а злом – те, що тягне за собою страждання.

 

В VІ ст.. до н. е. виникає буддизм. В основі буддизму є вчення Сіддхартха Гаутами (Будда - просвітлений). Його вчення складається з прозріння, чотирьох шляхетних істин і восьмеричного шляху.

Прозріння – «Як крайня розкіш, так бідність і самозречення не ведуть до звільнення. Шлях до звільнення лежить по середині».

 

Шляхетні істини:

 

1.Життя – є стражданням.

2.Причина страждань – наші бажання( особливо бажання жити ).

3.Щоб звільнитися від страждань, необхідно звільнитися від бажань( особливо від бажання жити).

4.Щоб звільнитися від бажань необхідно наслідувати Будду(його «Восьмеричний шлях»).

 

 

 

«Восьмеричний шлях»

 

1. Правильний погляд – розуміння чотирьох «істин».

2. Праведне прагнення – рішучість діяти відповідно цих «істин».

3. Праведна мова – відмова від брехні, наклепу, грубої та ненормативної мови.

4. Праведна дія – не завдавати шкоди живим істотам.

5. Праведний спосіб життя – чесне здобування засобів для існування.

6. Праведні зусилля, ретельність – наполегливість у подоланні суєтних думок, дурних нахилів і впливів.

7. Праведні думки – постійне збереження в пам’яті знання про те, що світські блага віддаляють звільнення а відмова від них наближає.

8. Праведне зосередження(медитація) – досягнення внутрішнього спокою, уникнення почуттів пов’язаних з світським життям .

 

Пройшовши цим шляхом досягає Нірвани(згасання) – це загашення в собі потрійного вогню ненависті, заздрощів, невігластва – це стан абсолютної любові, душевного блаженства і натхнення. Це стан в якому усуваються причини власних і чужих страждань породжених матеріальними і чуттєвими пристрастями.

Основні школи буддизму:

Хінаяна(мала колісниця) – передбачає лише індивідуальне звільнення обраних.

Махаяна(велика колісниця) – прагнення повести за собою всіх людей.

 

 

4.Соціальний характер філософії Стародавнього Китаю.   

 

Філософія Стародавнього Китаю сформувалась на основі ритуалу, який забезпечував постійність Неба, порядок Землі і поведінці народу.

Відповідно до традиційних уявлень Китаю  в основі суспільства знаходиться монарх (Ван – син неба), який відповідає перед небом за народ і управляє народом, а народ повинен всіляко виконувати волю імператора.

Духовним каноном Стародавнього Китаю є так зване «П`ятикнижжя» (У-цзінь)(книга пісень, книга змін, книга літописів, книга історії, книга ритуалів) – образно-міфологічні складники давньокитайського світобачення про виникнення світу, його будову та основи його існування. Відповідно до цього першоджерела існує три царства – Небо царство ідеального закону буття, Земля царство стихійності і випадковості і «Серединне царство» - держава, якому властиві якості Неба і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Основне завдання китайської філософії – зберегти суспільство в усталеному, незмінному стані. Це визначає соціальну направленість китайської філософії.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків Інь і Ян. Взаємодія Інь і Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево, метал. В основі всього сущого лежить закон Дао – він визначає закон Неба, Небо Землі, а Земля людині.

Філософських шкіл Китаю дуже багато(біля ста), ми розглянемо 4, найважливішими з яких є даосизм і конфуціанство.

Даосизм – засновник Лао-Цзи(VI-V ст.. до Р.Х.) розповсюджував вчення про Дао, що породжує два протилежні початки Інь і Ян які є основою всього. Основне завдання людини  - це усвідомлення Дао як всезагального порядку і необхідності. Вчення Лао-Цзи викладено в книзі «Дао де цзинь», основною думкою якої є досягнення Дао через практику де (правильної дії, доброчинності). Дао – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Дао пронизує собою все, що існує, і врешті решт знаходить своє виявлення  у правильному спрямуванні думки. Із вихідного розуміння Дао випливає даоський принцип недіяння – не треба прагнути змінити довершений порядок речей, слід підтримувати традиційний порядок життя, віддаватися природному ходу речей – ненавмисна активність.

Лао-Цзи вважав , що усі біди і нещастя народу від знань, вони вороги простоти і природного плину життя відповідно до законів природи, до Дао. Філософ стверджував, що народом потрібно управляти, а не допускати його до знань. Важко управляти народом, у якого багато знань. Тому управління країною за допомогою знань приносить їй нещастя , а без них – приводить країну до щастя. Лао-Цзи вважав, що в далекому минулому суспільство розвивалося природним шляхом , але з виникненням держави і встановленні законів починається відхилення від істинного для людини шляху. Мета людини – повернутися на природний шлях своєї еволюції.

Сучасник Лао-Цзи Конфуцій (VI – V ст.. до Р.Х.) заснував філософську школу конфуціанство  - школа соціально-етичного спрямування основною проблематикою якої були людські стосунки та поведінка. Конфуцій теж використовує вчення про Дао і на його основі будує філософське вчення де «Повеління Неба» - основа людського життя, філософ розробляє вчення про «шляхетну і низьку» людину. «Шляхетна людина» сприймає Дао, розуміє Дао і будує свою поведінку відповідно до законів Неба, творить «де» - доброчесність.

«Низька людина» діє під впливом юрби чи природних потреб і не має внутрішніх переконань. Така людина не творить «де» і порушує гармонію соціальних стосунків.

Конфуцій пропонує терпимість, людяність, доброту як основу людських стосунків і розробив «Золоте правило моралі» - не роби іншим того, чого не бажаєш собі.

Філософська школа Легізм(IV ст.. до Р.Х.), автор Шан-Ян, розповсюджував погляди радикального підходу до упорядкування суспільних відносин. Вважав, що доброта і людяність є причиною недобрих вчинків – істинним благом є покарання.

Школа Інь-Ян розповсюджує погляди про діалектичну єдність двох протилежних сил, взаємодія між якими забезпечує гармонію світу.

Після розповсюдження буддизмі він теж увійшов до популярних філософських систем Китаю.

 

Висновок

Оригінальність східної філософії може порівнятися лише з її практичним, прикладним характером. Вона відрізняється мистецько-образним, афористичним стилем філософських систем синтетичного характеру. А не утилітарна споглядальна образність забезпечує інтерес до філософських роздумів.

 

 

Тема 3: «Антична філософія»

 

 «Мудрий , відав він все, що минуло, що є, що буде»

 (Гомер «Іліада»)

 

 

 

 

1.Витоки античного способу мислення, умови та особливості розвитку.

 

 

Давньогрецька філософія виникла на рубежі VII-VI століття до нашої ери в грецьких містах – державах (полісах) в період розквіту давньогрецького рабовласництва. Давні греки запозичують знання і навички у більш давніх народів(Єгипет, Вавилон, Фінікія, Персія) і створюють власну міфологію, архітектуру, поезію, театр, медицину, астрономію, механіку. Але особливого розвитку набула антична філософія.

Філософія в стародавній Греції почала зароджуватися ще за часів Гомера, який прославляв мудрість, окреслював поняття першоджерела.

Античність часто називають «Золотою добою людства»,  це пов’язано з тим, що саме за часів Античності було створено найдовершеніші зразки західноєвропейської культури, які на протязі вже більше двох з половиною тисячоліть залишаються еталонами людської майстерності.

Філософія у давніх греків асоціювалася з мудрістю, якою володіли боги.

Афіна-Палада – богиня мудрості зображалася разом із змією, що символізувала знання і совою – птахом, що бачить у темряві. Мудрістю греки називали знання про невідоме і вважали, що володіти нею можуть лише боги , людина може мудрість лише любити чи прагнути до неї.

Прагнення пізнати найвищу мудрість світобудови і місця людини в ній було притаманно тим не багатьом, хто в добу ранньої античності досяг найбільшого визнання своїх сучасників у спробі пояснити світ.

В різних джерелах дається не однакова хронологія розвитку античної філософії, ми ж будемо спиратися на академічного знавця античності Асмуса.

Відповідно до авторитетної точки зору антична філософія пройшла у своєму розвитку чотири основні етапи:

1.    Натурфілософія – VI-V ст.. до н. е.

2.    Висока класика – V – IV ст.. до н. е.

3.    Філософія еллінізму, латинська філософія Риму – IV ст.. до н. е. –  І ст..

4.    Згасання філософії в Римській імперії –І ст.. – VІ ст.

 

 

1.    Натурфілософія

 

 

Натурфілософія – це філософське осмислення природи  в межах якого розглядалися питання про першоджерело всього існуючого, створення світу, та принципи його існування. Розглядалися, також , деякі питання пізнання, етики, релігії тощо.

Натурфілософія виникає в Мілеті(грецька колонія на узбережжі Малої Азії), засновником цієї філософської школи вважається Фалес Мілетський.

Фалес(VII - VI  до н. е.) – був визнаний наймудрішим з семи мудреців Мілету і у нього навчалися наступні покоління філософів античності, серед яких були Анаксимандр і Піфагор.

Фалес вважав, що все починається з води(вологе першоджерело)- є тільки вода а все інше лише її агрегатні стани, без води немає життя. Фалес не тільки висунув погляд на першоджерело, але й обґрунтовував свою позицію.

Ще однією системою поглядів Фалес робить внесок в осмислення світобудови. Він стверджує, що все одухотворене, все має душу, «Все повно богів».

Другим натурфілософом Мілету був учень Фалеса Анаксимандр(VII – VI до н. е.).

Анаксимандр стверджував, що першоджерелом є безмежне(апейрон). Апейрон  - безкінечне, божественне, творчо-рушійне начало: воно не доступне для чуттєвого сприйняття і є сукупністю всіх протилежностей, які породжують все в світі і в які все в світі іде після знищення. Філософ відходить від ототожнення першооснови з стихіями і зводить її до абстрактного апейрона.

Анаксимен (VI ст.. до н. е.) був учнем Анаксимандра, але першоджерело ототожнює з однією із стихій – повітрям. Він вважав, що все виникає з повітря в результаті розрідження і згущення. Так в результаті згущення з повітря виникають вода, а в результаті згущення води – земля. Якщо повітря розрідити, то з нього виникне вогонь, а з цих стихій утворюються всі явища і об’єкти природи. Повітря Анаксимен пояснював як рід пари, або темної хмари спорідненої з порожнечею. Землю вважав плоскою, яка утримується в повітрі як і плоскі, складені із вогню диски небесних світил.

Піфагор Самоський  (VI ст.. до н. е.) вважав, що все різноманіття світу має єдину першооснову, але ця першооснова не матеріальна а ідеальна. Таку першооснову Піфагор вважав числом – це те, що завжди й незмінно присутнє в усіх речах. Світ природи є породженням і відображенням невидимого, але реально існуючого світу математичних об’єктів – чисел, пропорцій, рівнянь, геометричних фігур. Піфагор вважав, що гармонія Космосу забезпечується красивою кількісною узгодженістю, мірою та математичною пропорційністю.

Піфагором була заснована релігійно-філософська община в місті Критоні «Велика Греція»- це було суспільство в якому проповідувалися рівність всіх вільних громадян по міркам вищих духовних цінностей. Піфагорійці приділяли увагу арифметиці, геометрії, музиці. Піфагор вважав, що якби світ не був виражений числом – він був би не пізнаваємим. Також висувалися припущення про обертання Землі і небесних світил, що було виражено у вченні про гармонію рухающихся небесних сфер.

В Ефесі жив мислитель Геракліт (VI –V ст. до н ери). За складність думок і висловлювань Геракліт був прозваний «темним».

Джерелом всього сущого Геракліт вважав вогонь – це найденамічніша із першооснов, яка ніколи не перебуває в стані спокою. Саме тому Геракліт відстоює позицію про те, що все перебуває в постійному русі і змінах. Діалектика Геракліта спирається на вчення про Логос – єдиний закон для всього існуючого, що проявляється у боротьбі протилежностей. Світ ніким не створений і нікуди не зникне, а є вічним вогнем «Логосом» мірами спалахуючи, мірами затухаючим.

Представники Елейської школи, яку заснував Ксенофан Колофонський (бл. 570-470 р. до н. е.)   в своїх пантеїстичних переконаннях зародив філософію , яка розглядала світ як «Єдине» - це єдино можливе буття, вічне божество і початок всьому, воно безмежне і постійне.

Егейська школа заперечувала множинність і мінливість світу і тому протистояла діалектиці Геракліта. Учень Ксенофана Парменід Егейський(бл. 540-480 р. до н.е.) замінив поняття «Єдине» на поняття «буття» - все, що існує. Пармені, а слідом за ним і його учень Зенон стверджували, що істинно суще буття цілісне, єдине і незмінне, а всі зміни які можна спостерігати лише ілюзія. Небуття не існує – є тільки буття. Єдине буття представлено чотирма першоелементами: повітря, вогонь, вода , земля і Ерос – це сила, що зв’язує протилежності.

До Елейської школи, також, належав Емпідокл – згоден був, що буття єдине і незмінне але заперечував число першоелементів. Визнавав існування начал: повітря, вогонь, вода , земля, але крім начал стверджував існування двох сил. З’єднуюча сила - Любов і роз’єднуюча – Ворожнеча, цим Емпідокл відділяє поняття «сила» від поняття «матерія».

Анаксогор(бл. 500-428 рр. до н. е.) учень Анаксимен вважав, що крім чотирьох «корнів» існує сила «Нус» - рухаючи сила, причина руху. Стверджував, що поява і загибель лише ілюзія – в дійсності це з’єднання і роз’єднання найдрібніших частинок речовини.  Анаксогор розробив принцип – «Все знаходиться в усьому» і стверджував , що «Суще не просто безкінечне, а безкінечно безкінечне». Погляди Анаксогор лягли в основу теорії античних атомістів Левкіпа і Демокріта.

Демокріт(бл.460-390рр. до н. е.) прагнув довести, що наука можлива як повністю достовірне знання(протистояв софістам). Філософ стверджував, що – «Ніщо не виникає із нічого і не перетворюється на ніщо». Висував думку, що як би не було чогось стійкого і незмінного світ би не утримався у бутті. Все можна дробити, але не до нескінченності. Межа поділу – атом (неподільний) –це абсолютно тверда , найменша частинка буття. Все складається із атомів і пустоти. З атомів утворюються світові стихії а із них все, що існує. І тіла тверді, або м’які в залежності від кількості пустоти між атомами.

Вкінці Vст. до н. е. соціально політичні зміни в давньогрецькому суспільстві призвели до виникнення і розповсюдження софістики.

 

                                                                               

 

 

 

 

3.Висока класика.

 

Софісти – платні вчителі мудрості (філософії, ораторського мистецтва, політики, математики та інших мистецтв). Найбільшим попитом користувалося уміння сперечатися і доводити, спростовувати й переконувати. Протагор, Горгій із Леонтін, Продік та інші софісти розробляли різноманітні софізми за допомогою яких можна було б довести навіть завідомо хибні положення. Для цього необхідно було розробити принцип, який би припускав одночасне існування багатьох істин. Такий принцип розробив Протагор – принцип релятивізму(відносності). З приводу відносності істини софісти вважали безглуздим заняття натурфілософією – софістика антропоцентрична.

Протагор(бл.481-413рр. до н. е.) вважав, що нічого спільного і обов’язкового для всіх немає. Кожен із нас сам встановлює собі принципи і орієнтири життя. Його принцип звучить так - «Людина міра всіх речей – існуючих в тому, що існують а не існуючих в тому, що не існують. Саме проти софістів боровся Сократ.

Сократ (Афінський Овід) (бл. 469-399рр. до н. е)  відходить від натурфілософії і звертається до людини як основного предмету філософії. Сократ розпочинає період високої класики і вважається засновником західноєвропейської філософії. Нічого не писав, свої погляди викладав усно у вигляді діалогів. На відміну від софістів вважав, що існує загальне знання і єдина істина, яку він і намагався віднайти в своїх бесідах з афінянами. Своє заняття називав маєвтикою(повивальне мистецтво) – допомагав народитися істині.

Єдиним благом Сократ вважав – знання, саме на ньому повинна людина ґрунтувати свою поведінку і діяльність, а знання повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. А так, як природу речей пізнати не можливо, такі знання необхідно шукати в собі. Основне гасло філософії Сократа – «Пізнай себе».

Сократа вважають уособленням філософії як такої, тому що шукав неочевидного, глибинного, початкового кореня знань, а ще тому, що жив як справжній філософ опираючись на непохитні принципи моралі своєї філософії і вищу справедливість, не прагнув матеріальних благ, був добрим і не меркантильним. Все це він засвідчив власною смертю, відмовившись від втечі і добровільно випивши отруту сказав: «Я жив так, як філософствув і філософствував так,  як жив». Загалом, філософія Сократа має назву «етичний раціоналізм», тому, що він намагався знайти знання для того, щоб організувати свою поведінку так, щоб жити щасливо.

Платон(бл.427-347 рр. до н. е.)  - найвидатніший з послідовників Сократа, завершив почате Сократом розробивши філософську систему об’єктивного ідеалізму. Після смерті Сократа їде з Афін і 12 років подорожує світом, знайомиться з вченням піфагорійців. Після повернення до Афін відкриває філософську школу – академію.

Більшості тому, що ми знаємо про Сократа – завдячуємо творам Платона, в яких головна постать – Сократ. Платон вважав, що абсолютним знанням, які шукав Сократ, можуть відповідати ідеї(ейдоси) - незмінні сутності основи буття всього сущого. Речі матеріального світу не стабільні і мінливі, але світ продовжує існувати; отже в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, які і забезпечують стабільність світу.

Свою філософію Платон виклав в творах, які написані у діалогічній формі, і перші з них вважаються популяризацією філософії Сократа – особливо «Апологія Сократа», а пізні: «Держава», «Закони» написані вже в традиціях об’єктивного ідеалізму.

Аристотель (бл.384-322 рр. до н.е.) провчився в Академії Платона близько 20 років. Найосвіччініша людина античності, написав 28 творів, які лягли в основу сучасних наук: «Метафізика», «Фізика», «Політика», «Етика», «Категорії», «Трактат про душу» є прикладом довершеності філософської думки.

Спочатку Аристотель був прихильником філософії Платона, але згодом відходить від містичного ідеалізму вважаючи, що Платон надто протиставляє світ ідей і світ речей. Аристотель уважав, що предмет і його ідея існують разом, у єдності. Ідея – це форма тіла , одна із причин існування тіла. В кожному тілі є відповідна йому ідея, саме за нею окремі речі об’єднуються в роди і види – номос(назва). Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямовувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. Відповідно до поглядів Аристотеля буття всіх речей зумовлене дією чотирьох причин: матеріальною, формальною, дійовою(з’єднує форму і матерію) і цільова причина(визначає місце конкретної речі в універсамі, її сенс та виправданість). Рух речей зумовлений тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.  

Багатогранна творчість Платона і Аристотеля завершують собою класичний період давньогрецької філософії. Філософії, яка намагалася досліджувати логіку розвитку людського розуму.

Після смерті Аристотеля філософи почали займатися етичними проблемами, які вже були чітко направлені на захист окремого індивіда в умовах руйнування класичного античного полісу.

 

 

 

 

 

 

 

4.Філософія еллінізму та згасання філософії в Римській імперії.

 

 

Головними питаннями елліністичної філософії стали проблеми етичного характеру тісно пов’язані з проблемою щастя, як основною людського життя за нестабільних соціальних умов. Щастя на давньогрецькій звучить як «евдемонія» а філософські школи того часу називалися евдемоністичними – такі, що шукали щастя. Ця філософія сформувала чотири основні школи , подібні між собою в основній меті, але різні варіантами шляхів досягнення. До евдемоністичних шкіл відносяться епікурейці, стоїки, скептики, кініки.

Епіку з Самоса (бл. 341-271 рр. до н. е.) – засновник епікуреїзму – це напрям евфонізму відповідно до якого найвищим благом є задоволення. Епіку казав: «Ніщо живе не прагне до страждань – все прагне до задоволення»(гедонізм).

Щастю заважає страх – вічний супутник людського роду, який отруює  його існування. Позбавитися страхів можна лише за рахунок філософських роздумів – філософія це діяльність яка дає людям, засобами роздумів і дослідження, щасливе безтурботне життя вільне від людських страждань. Епіку вважав, що знання цінні лише для необхідності збереження спокою духу. В етиці спирається на незалежній від містики і релігії фізиці. Матеріалістичні погляди Епікура опиралися на атомістичну теорію Демокріта, але на відміну від Демокріта Епікур проголошує довільний рух атомів, цим мотивує наявність свободи людського життя, а Долю трактує як результат власних зусиль і вчинків людини.

Епікур заснував в Афінах школу «Епікурейський сад» мешканці якого били досить багаті люди, що проводили час в філософських бесідах і возлежаннях.   Але ототожнювати епікуреїзм з гедонізмом не можна, тому що Епікур призивав утримуватися від зловживань: треба вміти відмовлятися часом від чогось спокусливого й зазнати, якщо це потрібно певних страждань. Усі задоволення Епікур поділяв на три види:

1)    природні та необхідні;

2)    природні , але не необхідні;

3)    неприродні і не необхідні.

 

Із трьох видів необхідно обирати лише перші а другий і третій вид задоволення – неприйнятні і навіть шкідливі.

Справжнім задоволенням Епікур вважає відсутність страждань, тому щастя полягає не в тому, що поза нами, а в тому, що в нас самих. Необхідно задовольнятися малим і при цьому не страждати від нестачі, а відчувати задоволення від наявності.

За часів римської античності філософію Епікура продовжив Тіт Лукрецій Кар (бл. 95-55 рр. до н. е.) який в своїй роботі «Про природу речей» закликав позбавлятися від страху за рахунок пізнання.

Школу стоїків заснував  Зенон із Кітіона ( бл. 336-260 рр. до н. е.)  основними проблемами якої були проблеми моралі. Стоїки мали фаталістичні переконання – всім управляє Доля , а людина як лише частина великого Всесвіту повинна підкорятися силі, якої підкоряються навіть боги.

Основне гасло стоїчної філософії: «Охочого Доля веде за руку, а неохочого тягне за вухо». Саме це гасло уособлювало в собі розуміння щастя стоїками. Щастя – це розуміння задуму Долі і добровільне виконання наперед визначеного. Саме ця формула є аргументацією свободи стоїків, яка є цілковитою свободою від усякої суєти, марного клопоту і хвилювань.

Саме завдяки цім принципам основною метою життя стоїки вважали діяльне життя в якому насолоди не мали панівного значення. Вони займалися гімнастикою, логікою, різними практиками утримань, щоб бути готовими до всіх випробувань Долі.

На відміну від епікурейців вищим щастям вважали: життя згідне з природою людини, а природі людини відповідають: здоров’я, сила, краса тіла, володіння душевними і тілесними силами, а не задоволення як у епікурейців.

У Римі епікуреїзм розповсюджували Сенека(бл. 4р. до н. е. – 65р.), Епіктет(5-138рр.), Марк Аврелій(121-180рр.), які закликали до життєвої мудрості. Апогеєм стоїцизму став принцип Марка Аврелія: «Якщо не можеш змінити обставини життя – зміни відношення до них».

Скептицизм – це філософія, яка все піддає сумніву. Родоначальником цієї філософії був Піррон із Еліди (бл. 360-270рр. до н. е.) – він говорив: «Для того, щоб досягти щастя людина повинна відповісти на три запитання: Яка природа речей? Як нам до них ставитися? Що з цього для нас випливає?». Відповідаючи на перше запитання Піррон робить висновок, що природа речей непізнанна, і тому всі думки про речі нічого не означають – від них треба утримуватись. Що стосується третього запитання, то скептик має бути абсолютно незворушним , байдужим до всього, що відбувається з тої самої причини, що ніхто не знає , що відбувається насправді і навіщо переживати справжні почуття і емоції відповідно до невизначеного.

Кінічна школа заснована Антісфеном Афінським (бл. 435-370рр. до н. е.) перш за все розглядала питання про перешкоди, що заважають досягненню щастя. Найпершою перешкодою є приватна власність – вона примушує страждати і того в кого вона є і того в кого не має. Другою перешкодою є залежність всіх нас від стереотипів, правил, норм і умовностей нав’язаних нам суспільством. Те, що суспільство вважає добрим заохочується, погане підлягає покаранню. Для досягнення щастя перш за все необхідно звільнитися від майна , і від всіх суспільних обмежень, які заважають бути в гармонії з самим собою.

Такий спосіб життя подібне до натуралізму і Анті сфен не заперечує , що саме тварини є взірцем гармонії з навколишнім світом, живуть дуже просто, нічого не маючи і нічого не соромлячись. За ці погляди Антісфена і його послідовників прозвали собаками – кініки(собакуючі філософи).

Кінізм – це філософія, яка проголошує досконалість і гармонію природи та згубну недосконалість цивілізації, закликає повернутися до природного стану й проповідує аскетизм – обмеження потреб і анархізм – безумовну особисту свободу людини від усього нав’язаного їй зовні.

Одним із найвидатніших кініків був Діоген Сінопський, який не поступився своїми принципами навіть перед Олександром Македонським.  

Останнім проявом античної філософії вважається неоплатонізм, який на межі ер переніс ідеалістичні погляди античності в християнську філософію.

Саме в цей період історії світом править Римська імперія, жорстока військова держава до складу якої входили величезні території з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, що підпорядковувалися єдиному центру.

Першим неоплатоніком вважається Філон Александрійський(25р. до н. е. – 50р. ) єврейський філософ виділив із Тори вищу мудрість як вчення про Логос – сина Божого, посередника між світом божественним і світом земним.

Неоплатоніком вважають ще одного мешканця Александрії Аммонія Саккаса(175-242рр.), але відомостей про його вчення не збереглося, відомо тільки, що він намагався узгодити філософії Платона і Аристотеля, а ще, що в нього навчався відомий неоплатонік Плотін.

Плотін (205-270рр.)останній оригінальний великий філософ античного ідеалізму. Він систематизував об’єктивний ідеалізм Платона у вченні про Еманацію Єдиного. Єдине є першопочатком всього існуючого воно тотожно благу його продуктом є Світова Душа, що оживляє все суще. Розум людини є джерелом прагнення до Єдиного. Єдине містить всю повноту чистого буття і є самодостатнім. Відповідно до поглядів Плотіна Єдине, є  Бог – єдиний розум усього, який перебуває в самому собі і наділяє буття Духом, який є подобою Отця, як світло є подобою Сонця. Досконалий Дух народжує Душу, якою «закінчується світ високих божеств».

Антична філософія в усьому її різноманітті породила найвидатніші взірці філософської думки, які ще досі не перевершені.

 

 

 

 

Тема 4. Філософія Середньовіччя

 

1.    Загальна характеристика доби Середньовіччя.       

 

Історично, часові межі Середньовіччя визначаються від падіння Римської імперії IV – V століття до відкриття Америки і падіння Константинополя – XV – XVI століття.

На відміну від історичних розвиток середньовічної філософії тісно пов'язаний з виникненням і становленням християнства. Тому етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначаються:

 

1.    ІІ – ІХ ст.  – апологетика і патристика;

2.    ІХ – VI ст. – схоластика і містика.

 

   Але на відміну від більшості джерел логічно вважати початком апологетики, та й самої середньовічної філософії саме перше століття нашої ери. Аргументом може слугувати те, що Філон Александрійський який підготував основи для формування іудо-християнских общин і розробив вчення про Логос здійснював свою філософську діяльність саме в першому столітті. Крім того існує міф про те, що Філон Александрійський захищав перших християн перед імператором Калігулою.

Саме на початку нашої ери відбулися радикальні зміни переходу від античного до європейського Середньовіччя.

Римська імперія підпорядкувала єдиному центру величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями і традиціями. Величезна держава зробила окрему людину безпорадною та беззахисною і ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.

Жорстокі умови існування народів у величезному рабовласницькому суспільстві привели до втрати у людей надії  на подолання суспільного зла земним способом. Як альтернатива настроям приреченості і відчаю формується віра у пошук порятунку від зла за допомогою небесних сил Божого рятівника.

Основною характеристикою філософії Середньовіччя є релігійність.

Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства в Європі, яке й стало пануючою ідеологією. Християнство, як і будь яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

 

Основні ідеї середньовічного світогляду:

 

-        Монотеїзм – єдинобожжя;

-        Бог є духовною сутністью, яка перебуває за межами світу;

-        Вихідна якість Бога – любов до людини;

-        Бог творить світ із нічого;

-        Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії;

-        Людина в усьому покладається на віру в Бога;

-        Головне життєве завдання людини – спасіння душі;

-        У сприйнятті дійсності акцент робиться на внутрішне;

-        Панування символічного світосприйняття;

-        Рівність всіх людей перед Богом.

 

 

2. Апологетика і патристика як філософія раннього Середньовіччя.

 

На ранньому етапі розвитку християнства, сплетіння греко-римських та східних міфологічних образів породило необхідність доказів, як засобів переконання, які виходили б з релігійно-міфологічних положень як непорушних істин, які зафіксовано в Святому Письмі.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія. Біблія озброює християнина низкою догм, які потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина розуміти, у що вона вірить, з іншого – тому, що життя завжди постає багатшим та різноманітнішим, ніж текст, навіть священий; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя.

Александрійська школа дала низку апологетів першим з яких можна вважати Філона Александрійського(бл.25р. до н. е. – бл.50 р. н. е.). як релегійний мислитель Філон вважав, що головним предметом інтелектуальних прагнень повинні бути роздуми про Бога. Будучи прихильником античної ідеалістичної філософії – платонізму, піфагореїзму, стоїцизму Філон, на цій основі, переосмислює іудейську міфологію і опираючись на поняття «Логос»(правильність, закономірність, що спостерігається в природних змінах) трактує Логос як силу, за допомогою якої Бог творить світ. ЛогосФілона – це «Син Божий», посередник між Богом і світом, Богом і людиною. Логос ходатай і заступник за людей перед Богом.

Таким чином Філон підводить іудейський месіанізм в основу християнського вчення про боголюдину, божественного спокутувала і спасителя.

Апологетами були переважно неоплатоніки які зверталися до римських імператорів або широкого загалу з посланнями на захист християн(з дав. Гр. «апологія» - захист). В ціх зверненнях почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри і знання.

Апологетика(рання патристика) з самого початку розділилася на два напрями: позитивного і негативного ставлення до язицької(античної) філософії. До позитивного належали Климентій Александрійський(150-215рр.),  Плотін(205-270рр.) та інші, негативно ставились Юстин(100-165рр.),Татіан(125-175рр.), Тертуліан(160-220рр.). Юстин навіть розробив п’ять аргументів(єдності, універсальності, простоти, авторитету, давнини) на користь переваг християнства над язицькою(античною) мудрістю.

Перші спроби систематизувати християнське віровчення в умовах гонінь на християнство зробив Климент Александрійський та його учень Оріген. Климента(невід. -211/216р.)  вважають першим християнським філософом який пояснив поняття «Логос» як Великий Розум утілений у Христі. Оріген(185-253рр.) став фактично укладачем Нового Заповіту – систематизував різні списки Євангелія, що були у різних християнських центрах Середеземноморя. Оріген значною мірою підготував філософський грунт для офіційного прийняття християнської догматики на Нікейському Соборі в 325 році.

Після прийняття Символу Віри всі філософські школи, які мали відмінні погляди від офіційної догматики були визнані єретичними і на ніх почалося гоніння. Аргументацією і поясненнями положень догмату віруючим зайнялась офіційна патристика, найвидатнішим представником якої був Августин Аврелій(Блаженний). Августин Блаженний(354-430рр.) систематизував християнське віровчення на основі неоплатонізму. Використавши вчення Філона і Клімента Александрійськихпр Логос і вчення Плотіна про Еманацію Єдиного він створив вчення про Бога, світ і людину.

Августін визначає поняття Бога через аргумент досконалості:

Бог –це найдовершеніші сутність, яка володіє всіма позитивними якостями в найвищій ступені(в тому числі і якістю буття – онтологічний доказ буття Бога). Виходячи з цього визначення Бог є джерелом буття, найвищою красою, джерелом блага і така сутність, за визначенням, не може створити щось погане. «Ми живемо в найкращому із світів» говорить Августин, розпочинає традицію теодеції – виправдання Бога за існування зла в світі.

Релігійний філософ Августин Аврелій залишив після себе багато творів: «Про Вчителя», «Про істину релігію», «Про природу», «Про град Божий» але вершиною його творчості стала «Сповідь» в якій він розмірковував про історію та її зв'язок з планами та намірами Бога, про світську державу – царство зла і гріха та Церкву – Царство Боже на землі. Аще втішав людей кажучи: «Людина доброчесна, хоч перебуває в рабстві і гола, у душі вона вільна, і навпаки, зла людина, хоч і царює – жалюгідна рабиня своїх пороків».

 

 

 

3. Схоластика - філософія раціонального богопізнання.

 

Чинаючи з офіційного прийняття християнської догматики на Нікейському та Константинопольському Соборах філософія стає служницею релігії. Але не дивлячись на це, починаючи з ІХ ст. формується новий підхід до осмислення питань буття, пізнання, релігії.

Схоластика – це використання можливостей розуму в питаннях богопізнання, це тип релігійної філософії, що характеризується панівним становищем теології серед усіх інших форм пізнання.

В історії схоластики виділяють три етапи: рання, зріла і пізня.

Рання схоластика(ІХ-ХІІст.)- саме в цей період було сформовано схоластику як провідний філософський і педагогічний метод у зв’язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розуму та у зв’язку з дискусією про універсалії. Проблема універсалій більше відома як боротьба «реалістів» і «номіналістів».

Універсалії – це загальні поняття, про сутність та існування яких і сперечалися філософи.

«Реалісти» стверджували, що загальні поняття існують реально в самій структурі буття, до одиничних речей як слова і думки Бога за допомогою яких Він створив і продовжує творити світ. Реалістами були: Єриугена(810-877)у творі «Розподіл природи» вперше окреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв’язків, зумовлена дією єдиного божественного начала; Ансельм Кентерберільський(1033-1109) ввів онтологічний доказ існування буття Бога.

«Номіналісти», такі як: Росцелін(1050-1120), П.Абеляр(1079-1142) стверджували, що універсалії – це лише імена(номос), якими люди позначають спільне в різних речах і завдяки універсаліям об’єднують речі в роди і види. А реальністю слід вважати окремі речі, бо саме вони постають результатом божественного творіння світу.

«Реалісти» були більш ортодоксальними теологами, тоді як деяких «номіналістів» Церква засудила.

Зріла схоластика формувалася на тлі проникнення в Європу робіт Аристотеля і відмежування науки і філософії від теології та критики схоластики «містиками».

Це час завершених релігійно-філософських систем. Серед них системи Томи Аквінського, Іоанна Дунса Скота, Роджена Бекона. Зріла схоластика розробила докази буття Бога, запропонувала вирішення проблеми універсалій та співвідношення віри і розуму.

Тома Аквінський (1225-1274) розробляє теорію «подвійної істини», згідно з якою філософія і наука не суперечать релігії і вірі, тому що займаються різними сферами буття і використовують різні методи пізнання. Аквітан  прийняв те, що філософія Аристотеля подібна до теології і підходить до розв’язання тогочасних проблем у межах схоластики. Тома Аквінський закликає до симфонії віри та розуму. Існують істини, які можна осягнути природним розумом, є такі, що перевищують людські можливості(створення світу, спасіння та безсмертя душі), а є такі, що можна осягнути як за допомогою розуму так і за допомогою віри. Симфонія полягає в тому, що природний розум підпорядковується істинам обявлення в разі їх зіткнення.

Тома розробляє п’ять доказів буття Бога.

Філософія Томи Аквінського – томізм став офіційною доктриною католицької Церкви(1879р.)у вигляді неотомізму.

На відміну від схоластиків, містики вважали, що розум і роздуми ведуть лише до гріха і відводять від віри. Пізня схоластика характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання внаслідок якої схоластика отримала негативний зміст. Містики прагнули виробити логіку та метафізику ірраціоналістичного спрямування заперечуючи участь розуму в Богопізнанні. Вони вважали, що шлях до Бога лише через почуття, любов до Бога та самозречення. Джовані Бонавентура(1221-1277) вважав, що вся діяльність людини повинна бути направлена на споглядання Бога. Іоан Дунс Скот (1265-1308)  на перший план, в сутності бога виводить не розум чи ідеї а волю, оскільки вона може визначити себе не лише ідеально, але й реально. Вільм Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Д.Скотта, наголошував на неможливість розумового осягнення сутності Бога.  Головне тут – творіння, а це акт волі а не розуму. Віра не оцінена саме тому, що пов’язана з поза розумним. А, щодо схоластичних умовиводів та доказів побудованих на логічних конструкціях В.Оккам розробив принцип «Бритва Оккама» - не треба множити сутностей, якщо щось пожна пояснити засобами меншого не треба це робити засобами більшого.

 

 

4. Реформація - релігія втрачає свої позиції.

 

 

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто невидимих, позачуттєвих і нескінчених. Середньовічна філософія успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. У межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Але саме Реформація дала можливість виходу філософії з під впливу релігії та формуванню нових ідей і поглядів. Протестантська філософія являє собою не формальну систему світоглядних уявлень, що ґрунтуються на августіансько-пауліністичній концепції благодаті і розгортається в контексті протестантської теології. Реформація, як і протестантизм були започатковані Мартіном Лютером (1483-1546), який виступив проти католицької теології та її раціоналістичних елементів. Концепція М.Лютера була побудована на ідеях німецьких містиків XVI ст., зокрема на їх вченні про відродження душі і єдності «внутрішньої людини» з Богом.  Розум М.Лютер вважав небезпечним і згубним для віри і спасіння душі. Основною тезою протестантської філософії є те, що християнська віра можлива лише в зв’язку з оголошенням Богом одкровення. Вона не є осмисленням реального світу, а відноситься до світу надприродного, по відношенню до якого будь-яке розуміння неправомірне.

Лютер заперечує роль Церкви і духовенства, як посередників між Богом і людьми, перекладає Біблію німецькою, проповідує «виправдання вірою.

М.Лютер проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до Творця всього сущого(це вже гуманістичні погляди).

 

 

 

 

 

 

 

Тема 5:   Філософія епохи Відродження

 

1.Основні риси філософії Відродження.

 

 

Криза середньовічного світобачення, та соціокультурні процеси пізнього Середньовіччя призвели до зрушень, що були пов’язані зі зростанням та авторитетом міст та збільшенні їх питомої ваги і значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV – XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків.

Відбувається масове захоплення античною культурою, а критика релігійного догматизму сприяє зміні погляду на людину і на предмет філософії. І хоча Відродження знаходилося ще в межах історичного Середньовіччя – це автономна культурна епоха зі своїми особливостями, цінностями, філософією.

Відродження – це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха Реформації і Контрреформації, заміни геоцентричної системи  геліоцентричною, це епоха великих географічних відкриттів, це епоха в яку людину починають розглядати як земного бога.

Якщо в Середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження, релігія і церква підпадають під вплив мистецтва. Це був період пробудження особи, яка хоч і не усвідомлювала меж своїх можливостей, але вже відчувала свою силу. В мистецтві Відродження гармонійно поєднується тіло, з якого було знято печать гріховності, і душа – середовище духовності. Митці епохи Відродження були різнобічно розвиненими особистостями, що створювало умови їхнього впливу на сучасників.

 

 

 

 

 

2.Етапи розвитку філософії Відродження, гуманізм      , платонізм, натурфілософія.

 

 

Філософія епохи Відродження охоплює період від XIV по  XVII ст. і має такі етапи розвитку:

 

-        Гуманістичний – XIV- сер.XV ст..;

-        Платонічний -  сер.XV - XVI ст..;

-        Натурфілософський  – друга пол.XVI - поч.XVII    ст..

 

 

 

На протязі гуманістичного етапу панують ідеї антропоцентризму. Вагомий внесок у формування гуманістичного антропоцентризму зробив італійський поет і мислитель Данте Аліг`єрі(1265-1321), міркування якого спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Данте наголошує на тому, що хоча людина і має подвійну природу – тілесну і духовну, корінь людського буття полягає в свободі, волі які можуть реалізовуватися лише через реальне діяння.

В епоху Відродження зароджуєтьська світська гуманітарна, тобто людська(про людей і для людей) наука і освіта.

Франческо Петрарка(1304-1374) схвалює світські інтереси, постає проти схоластичної освіченості прославляючи філософію як отримання знань на основі вивчення природи – Божого творіння. Повнокровне земне життя він протиставляв феодальному аскетизму, поту сторонньому»примарному» світу. І хоча для духу першим предметом міркування є Бог, головне для людини – уславити себе земними вчинками.

Лінію піднесення гідності людини в її земному житті продовжували учень Петрарки Калюччо Салютатті(1331-1406) – вважав, що за допомогою розуму людина завершує процес божественного творіння, тому призначення людини в тому, щоб пізнавати і діяти; Поджо Браччоліні(1370-1459) – наголошує на тому, що те, що притаманно природі , те не може засуджуватися, у земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди.  Лоренцо Валла(1406-1457) - створив філософсько-етичну систему на основі філософії Епікура, головною думкою якої є те, що все живе прагне до самозбереження і уникнення страждань. Життя – це вища цінність і тому життєдіяльність повинна бути спрямована до насолоди і блага як почуттю радості. Валла схиляється до сенсуалізму і вважає відчуття єдиним джерелом пізнання світу і моральної діяльності.

Платонічний етап розвитку філософії Відродження відзначився поверненням до філософії Платона. Одним із перших платоників був кардинал Микола Кузанський(1401-1464), який вважав, що Бог є єдиним початком сущого, можливістю всього але в згорнутому визляді. Світ, відповідно, єрозгорнута сутність Бога. М.Кузанський зближує Бога і природу, тим самим закладає основи філософії пантеїзму. Мислитель говорить про те, що Земля не є центром світу а сфера нерухомих зірок не є колом, що охоплює світ. Центральною проблемою філософії М.Кузанського було співвідношення світу і Бога, яку він намагався вирішувати керуючись принципом «вченого незнання».

Самовпевненому схоластичному «знанню» про Бога і світ Кузанець протиставляв переконання в тому, що не можливо виразити повноту такого пізнання термінами схоластичної формальної логіки. Процес пізнання складний і протиричивий і філософ повинен виходити в постановці і вирішенні проблеми світу і Бога саме із свого «незнання». Це суперечило тогочасним догматизму і теології.

Новий етап в освоєнні європейською філософією спадщини Платона і неоплатонізму пов'язаний з творчістю Марсіліо Фічіно(1433-1499) . В 1467 році Марсіліо Фічіно відкриває Флорентійську платонівську Академію. Він здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до них,ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.

Відповідно до поглядів Марсіліо Фічіно світ є ієрархією форм буття, Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає в себе все(«не Бог у речах, а все у Богові»). В центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв’язком світу, душа постає в єдності єдиного і множинного. Життя пронизує увесь світ, влаштовує його гармонію і все у Всесвіті відчуває взаємний потяг,а Любов – найбільша сила світу.

Натурфілософія – ще один напрям філософії Ренесансу. Цей напрям для філософії Середньовіччя був закономірним, філософія спрямована на розуміння сутності природи і Всесвіту безпосередньо повязувалася з природознавством.

Одним з перших натурфілософів Відродження був геній і універсал Леонардо да Вінчі(1452-1519) - філософ, архітектор, математик, механік, інженер, скульптор, живописець і т. д.. Леонардо вважав, що математика та геометрія можуть бути застосовані до пізнання будь яких речей. Він казав: «Бог – це великий зодчий, який створив світ за допомогою математики», а значить, пізнати його можливо теж, за допомогою математики. Філософ вважав, що завдання людини полягає у пізнанні природи. Основою пізнання є досвід, а початком – відчуття, першим серед яких є зір. « Наука- полководець, практика -солдати» казав він. На основі досвіду виникають міркування, які можна перевірити експериментально. Але найбільшу достовірність знанню дає математичне обчислення.

Філософ висував матеріалістичні погляди схиляючись навіть до того, що душа має органічне походження і напряму пов’язана з тілом.

Микола Копернік(1473-1543) в своїй роботі «Кругообіг небесних сфер» здійснює переворот в західноєвропейській картині світу, замінює геоцентричну парадигму геліоцентричною. Він вважав, що світ природи є першим об’єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями а пізнанням світу. Себе Копернік вважав не тільки астрономом і математиком, але перш за все філософом.

До видатних філософів пізнього Відродження відноситься Джордано Бруно(1548-1600), який відкинув всі церковні догмати про створення світу і наслідуючи геліоцентричну систему Коперніка стверджував, що існує нескінченна множина світів Всесвіту. Розробив вчення про Єдине як збіг всіх протилежностей, це Світова Душа –єдине начало одночесно і творяще і твориме, і причина і наслідки. Вважав, що наше життя єдине і неповторне, а якщо і є потойбічне, то воно не схоже на земне життя. Матеріальній природі він присвячує цілі гімни: матерія живе і активне начало.

За вислови проти церкви Д.Бруно був звинувачений в єресі і страчений у 1600 році на площі квітів в Римі.

Галілео Галілея(1564-1642) мав славу «Колумба неба», як великий майстер оптіки він удосконалив бінокль і зробив з нього телескоп, за допомогою якого зробив видатні астрономічні відкриття.

Ці відкриття заложили основу його полеміки із схоластами і представниками церкви, які продовжували відстоювати Аристотель-птоломеєвську систему світогляду. Він казав: «Я радше прагну знайти одну істину, хочаб і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини».

Природа для Галілео – це сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики. Займаючись питаннями механіки, мислитель відкрив деякі закономірності, які свідчили про існування природної необхідності. Ця ідея була підкріплена відкритими Кеплером законами руху планет довкола Сонця, що дозволило Галілею ввести поняття «закон природи» в свому діалозі «Про дві головні системи світу – птоломеєвої і коперніканської». Саме ця книга була основним аргументом звинувачення Галілея в єресі.

 

 

 

 

 

3.    Естетизм митців Ренесансу.

 

 

   Епоха Відродження, один із самих значущих періодів в історії естетичної думки. Прогресивний переворот, що відбувся в економічному і соціальному житті – розпад феодального способу виробництва і формування , в його надрах, капіталістичної формації. Бурхливий ріст міської культури, росквіт міських ремесел, звільнення селянства – все це сприяло виникненню в Італії нового типу культури. Разом з усим це була епоха бурхливого розвитку філософської естетики. Теорія мистецтв була органічно пов’язана з боротьбою і розвитком основних філософсько-етичних вчень та творчістю художників Ренесансу.

 Естетика Відродження тісно повязата з демократичним і анти схоластичним рухом, що отримав назву гуманізм. Такі представники гуманізму як: Пико делла Мірандола, Раймонді, Лоренцо Валла, Петрарко, Боккаччо та інші обґрунтовували високе призначення мистецтва, його пріорітет над ремісництвом, право митця на свободу уяви, винаходу, видумки.

Гуманісти Італії створили багато творів, присвячених вихованню і освіті в яких вони зачіпають проблеми виховання вільної особистості на основах принципів краси, людяності, справедливості. Формується поняття «вільні науки», Верджеріо визначав його так: «Вільні науки ми називєм те, що достойно вільно народженої людини, а саме те, що тренує і покращує добропорядність і мудрість, і завдяки чому тіло і душа схильні до кращих вчинків, внаслідок чого люди досягають честі і слави». До «вільних занять» наряду з філософією та історією італьянські гуманісти відносять риторику, музику і поезію.

Діяльність гуманістів була направлена на реабілітацію античного мистецтва, Леонардо Бруні рекомендує читати твори Гомера, Гесіода, Платона, Демокріта, Еврипіда, Цицерона, Вергілія визнаючи перевагу творів цих авторів над творами отців церкви. Широко популяризується філософія Епікура як засіб реабілітації чуттєвої тілесної краси і тілесного щастя. Так Лоренцо Валла вважає тілесну красу як один із найважливіший дар природи а Рай представляє , як – царство насолоди , в якому існує не тільки безсмертя душі, але і безсмертя тіла.

Саме в цю епоху більш фундаментально возначається поняття «прекрасного». М.Кузанський говорить про це так: «- так тіло називається прекрасним від блиску кольору на пропорціональних членах; те, що прекрасне притягує до себе і робить це, тому, що є добром і кінечною ціллю; во збирає все воєдино, і це з точки зору форми, блиск, що робить речі прекрасними». М.Фічіно говорить, що красу не можна звести тільки до кількісних пропорцій, красі присущі накі якості як грація(гармонія рухів, виреження),  яка у кожної людини сугубо індивідуальна і не зводиться до кількісних норм. Дж. Пико делла Мірандолла навіть кохання визначає як – «бажання краси».

Натурфілософи епохи Відродження теж мали схильніст до естетичних поглядів. И хоча естетичні погляди Леонардо да Вінче не отримали систематичного вираження, естетика Леонардо тісно пов’язана з його розумінням світу і природи, на які він дивився очима ученого-природодослідника, для якого за грою випадковостей відкривається залізний закон необхідності і всезагального зв’язку речей. Зір, Леонардо вважав вищим у пізнанні світу і в мистецтві і його розуміння краси перш за все пов’язана з візуальним. Прекрасне уявляється Леонардо як певна форма гармонії з якої складається людська душа, і гармонія ця зароджується в ті моменти, коли пропорційність об’єктів видно або можна почути. А, ще ввазав, що краса і потворність здаються більш могутніми поруч один з одним.

Д.Бруно вважав, що немає однієї краси, вона різноманітна як різномаїття природи, яка є живе і духовне начало, прагнення до розвитку, до довершеності. Кампанелла вважає, що почуття краси пов’язано з почуттям самозбереження, відчуттям повноти життя і здоров`я. Краса, у Кампанелли, носить функціональний характер і заклечається не в гарній зовнішності, а у внутрішній доречності – тому вона відносна. Що прекрасно в одному відношенні – потворно в іншому. Але потворе , в естетиці Кампанелли , це лише деякий недолік, деяке порушення звичного порядку речей. І тому художник повинен наслідувати природу.

 

 

 

 

 

 

4.Значення епохи Відродження для розвитку західноєвропейської культури.

 

 

Вивчення провідних ідей епохи Відродження засвідчує перехідний характер цієї епохи: тут новації переплітаються з середньовічною містикою та основним є оптимізм у піднесенні людини її творчих якостей. Філософія Відродження переглядає середньовічне ставлення до природи і до пізнання Парацельс, Мішель Монтень, обґрунтовується розум і свобода людини як індивідуальні якості. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Концепція сліпої довіри замінюється здоровим скептицизмом Мішеля Монтеня та інших.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Ніколло Макіавеллі(1469-1527) сформулював новий погляд на політику, як мистецтво управління державою і виділив роль людської активності в реалізації політичних інтересів. А в своїй роботі «Государ» виклав основи абсолютиського амморалізму.

На відміну від Н.Макіавеллі Т.Мор(1478-1535) в роботі «Утопія» та Т.Кампанелла(1568-1639) в «Місто Сонця» викладають перші ідеї утопічного соціалізму в яких суспільство має бути організовано на розумних «природних» засадах але з деякими елементами релігійного аскетизму.

Та невичерпний естетизм, як спадок ренесансного гуманізму вплинув на формування сучасної західноєвропейської культури, де поставлені в епоху Відродження проблеми людської гідності і свободи мають першочергове значення.

 

 

 

 

 

 

Тема:  Основи  фiлософського  вчення  про  розвиток.

Діалектика

 

1. Дiалектика – вчення  про  розвиток.

 

Термін «Діалектика» давньогрецького походження і має декілька значень:

1.    Вміння сперечатися, вести розмову про наукові речі.

2.    Вибирати, розрізняти, сортувати, розділяти на частини.

3.    Діалогічний спосіб пізнання істини шляхом запитань і відповідей.

 

Як елемент філософського знання Діалектика – це філософське вчення про розвиток.

 

В історії філософії майже кожен філософ намагався пояснити явище мінливості дійсності, розробляв діалектичну теорію. Так одною з найважчих задач в античній філософії було обговорення і вирішення проблеми протирічивості буття. Геракліт Ефеський вважав що світ це не сукупність речей і станів, а невпинний рух, потік, в якому ніщо не лишається раз та назавжди наданим. Елейці: Пармені і Зенон навпаки вважали істино суще буття єдиним і незмінним.

В епоху Середньовіччя панувала релігія  і проблеми мінливості діалектики були витіснені догматизмом релігії.

Відновлення Діалектики відбувається в Німецькій Класичній філософії, саме в філософії Г.Ф.В. Гегеля, який вважав, що Діалектика є рушійна душа усякого наукового розгортання думки. В своїй праці «Феноменологія Духу» Г.Гегель розробляє об’єктивно-ідеалістичну філософію де світ представлений як результат «Само розгортання Всесвітнього Розуму». Еволюції, розвитку Всесвітнього Духу.

Гегелівська традиція була успадкована діалектичним матеріалізмом К.Маркса і Ф.Енгельса, який всі зміни пояснює через призму еволюції матерії і навіть історія, в філософії марксизму, представлена як процес зняття протиріччя в боротьбі за засоби матеріального виробництва. І якщо гегелівська Діалектика розглядає дійсність як єдиний і нерозривний процес еволюції Духу, марксистська філософія визначає проблему співвідношення діалектики об’єктивної і суб’єктивної.

 

Об’єктивна діалектика – це діалектика природи та матеріальних суспільних відносин.

 

Суб’єктивна діалектика – це діалектика процесу пізнання і мислення людей.

 

 

 

2. Поняття «розвиток», основні напрями розвитку.

 

 

Із вище сказаного помітно, що діалектика цікавиться процесом змін який розглядається як процес розвитку, що пояснюється діалектикою як безперервний процес виникнення і знищення, безкінечне сходження від нижчого до вищого.

 

 

Розвиток – це безповоротне, визначено направлене і закономірне змінення, яке приводить до нової якості.

 

 

Розвиток – це приватний випадок руху. Але напрям цього руху може бути різним.

 

 

Основні напрями розвитку

 

1.                  Прогрес – це коли нова якість обов’язково буде більш довершена ніж стара.

2.                  Інгрес  - коли нова якість суттєво не відрізняється від попередньої.

3.                  Регрес – коли нова якість буде менш досконалою ніж стара.

 

 

Розвиток явище незворотне, жоден з напрямів завжди приводить до чогось іншого , тому що найважливішою умовою розвитку є час. 

 

Час визначає направленість розвитку і його незворотність.

 

 

3. Принципи  та  закони  дiалектики.

 

Діалектика , як філософське вчення про розвиток базується на принципах:

 

Те, що розвиток протікає в часі визначає принцип історизму.

 

1.                 Принцип історизму – розвиток протікає в часі, цей процес незворотній.

2.                 Принцип причинності(детермінізму) – констатує існування всезагальної причини – все в світі виникає причинно обумовлено і саме є причиною виникнення чогось.

 

В історії розвитку філософської думки  було вироблено різні форми детермінізму:

 

Теологічний – розвиток світу визначений Богом;

 

Космологічний – однозначність розвитку природи обумовлена законами природи;

 

Антропологічний – людина свободи не має, все її життя фатально визначено;

 

Індетермінізм – вчення про те, що немає об’єктивних причинно-наслідкових зв’язків (причинність припустима лише в науках про природу), в процесах змін суспільства і людини домінує випадковість. В межах індетермінізму, рушійною силою в людській діяльності і суспільному розвитку вважається людська воля, яка вільна від будь якої необхідності і тим паче причинної.

 

3.                 Принцип всезагального взаємного зв’язку – пояснює наявність пов’язаності всього що змінюється.

4.                 Принцип розвитку через протиріччя – наявність протиріч спонукає до змін.

Закони діалектики, як і всі інші спроби теоретичного пояснення реальності суб’єктивні за формою(їх розробили і сформулювали люди), але об’єктивні за змістом (не залежать від розвитку людського знання і мислення). Основні закони діалектики , з однієї сторони характеризують процес розвитку в ході якого протиріччя приводять до руйнування старої і виникнення нової якості, з другої сторони баланс протилежних сил чи процесів може виступати умовою стабільного існування і функціонування об’єктів.

 

Основні закони діалектики

 

1.Закон переходу кількісних змін в якісні і якісних в кількісні –відповідає на питання  «Як відбувається розвиток?» (приклад з водою).

 

 

2. Закон єдності і боротьби протилежностей – фіксує факт, що сутність суперечлива і пізнання повинно постійно розв’язувати цю суперечність переходу від сутності до буття і навпаки, відповідає на питання «Чому відбувається розвиток?» (приклад інь/янь, боротьба класів).

 

 

3. Закон заперечення заперечення – характеризує розвиток з боку мінливості і водночас спадковості, яка й визначає напрям розвитку (приклад з зерном).

 

 

Отже, кожна річ є проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те , що це подвійне заперечення весь час реально діє, і річ оновлюється.

 

 

4. Загальнi  ознаки  i  людський  критерiй  розвитку.

 

Діалектику можна розглядати як спробу теоретичного пояснення дійсності, в межах якої дійсність стає доступною для осмислення. І хоча деякі філософські течії намагаються стверджувати, що діалектика існує лише в людських міркуваннях, а в реальних процесах її немає, тому що сама природа не відрізняє лівого від правого, часткового від нескінченного діалектику дійсності це не змінює.

І хоча людське пізнання рухається в межах обмежених кінцевих форм, воно здатне ухватити закономірності світового процесу, що носить діалектичний характер. Людина фіксує явища, що виникли та засвідчили свою буттєву сутність , розвиток представлений в науці, мистецтві, суспільному існуванні і навіть сама природа постійно надає докази ускладнень, збагачення різноманітності явищ і процесів , які в ній відбуваються. І як тип мислення діалектика залишається і понині однією із найбільш вдалих і докладно розроблених методологій.

 

Але існують інші: аналітична філософія, метафізика, феноменологія які дають інші типи мислення і вони мають своє виправдання в процесі освоєння дійсності.

Тема: Гносеологія

 

 

1.Поняття "гносеологія", проблема пізнання в філософії.

 

Розглянувши природу свідомості і осягнувши закони і принципи розвитку необхідно освоїти гностичні аспекти людського освоєння дійсності.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" - учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, роби­ти свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявленню про світ як поле дії об’єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов’язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою?

 

 

 

 

 

2. Об`єкт і суб`єкт пізнання. Поняття "пізнання" та його види.

 

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та іи.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує:

по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнанн;

по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт.

Сучасні гносеологія та епісте­мологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси:

Пізнання - це:

- процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реальності(це інформативний аспект пізнання);

- прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);

- бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, - то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми прагнемо розв’язання основних проблем нашого життя, оскільки пов’язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Можливості людського пізнання:

гносеологічний оптимізм (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання);

агностицизм (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

скептицизм (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

 

 

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться кон­сервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але не-розчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції пере-релігійно-містичне плетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсорне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX століття, також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери .мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

 

 

 

 

3. Чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне пізнання.

 

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

·відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

·сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей;

·уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з’єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

·відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати тощо;

·відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

·самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання:

 раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. 

Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

·поняття - це слова (терміни), що відображають об’єкти в його загальних і суттєвих ознаках; є загальною характеристикою класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

·судження - це речення, в яких, за допомогою звязку поняття щось стверджується, або щось відкидається;

·умовиводи - сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення.

Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси - подальший - синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

*досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

* експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів тощо;

* практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

Практика  - це цілеспрямована діяльність людей по освоєнню природних і соціальних об’єктів в межах середовища існування. Практика є критерієм істини.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань, тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується.

 

4., Поняття «істина», історичні концепції істини. Істина та правда.

 

Із самого початку усвідомлення проблематики пізнання перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про те, що в   пізнанні основною метою є досягнення істини , бо саме істинністю визначається якість знань.

Що таке «істина»?

Це питатання є основним в гносеології.

Платон вважав, що: « істина – це відповідність знання вічним і незмінним ейдосам».

Аристотель – «…що це – знання в якому міститься вірне судження про конкретну дійсність».

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але, виходячи з гностичного принципу конкретності істини , істинність судження буде сумнівною, якщо не визначено умови місця, часу здійснення гностичних відносин в системі «суб’єкт – об’єкт».

Істина – це гностична філософська категорія, яка використовується для позначення міри відображення об’єкта пізнающим суб’єктом. Це те – на скільки ми щось знаємо.

Ця міра перевіряється практикою.

Але істина не є чимось не змінним, встановленим раз і на завжди. Істина це процес більш точного відображення свідомістю об’єктивного світу.

Істина історична – змінюється з часом.

Істина відносна – залежить від умов в яких перебуває об’єкт.

Абсолютною істиною є повне і безумовне спів падання образа з об’єктом.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінчевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного.

 

 

Основні концепції істини:

 

- відповіднісна (кореспондентська) - концепція істини як відповідності знань реальності .

- конвенціальна - концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).

- когерентна - що істиною можна вважати  логічну иесуперечливість наукової теорії, що лежить в основі когерентної концепції істини.

- прагматична - істина як вищий ступе­нь корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини.

- регулятивна - згідно цієї концепції знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних конструкцій, а не реальності. Але, крім того, істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пере­свідчуватись у можливостях знання.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:

*у догматизмі — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення здобуті знання вважати абсолютною істиною;

*у релятивізмі — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;

*у утилітаризмі — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

*у нормативному визначенні істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються якочевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні, В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання.

Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об’єктивних чи суб’єктивних) ознак істиності.

Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовування та використання.

Правдивість, як характеристику знання, окреслимо у її відповідності реальності.

Важливо зазначити те, що означені характеристики можна застосовувати для оцінки не лише абстрактно-теоретичних знань, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття:

а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, дос-таьньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання;

б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання;

в) хиби (брехня) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).

 Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, яка пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв’язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди.

За загальним визначенням, правда - це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.

Але головна відмінність категорій істини та правди в тому, що істина категорія гностична а правда -  етична, вона є відповідністю висловлювань суб’єкта його думкам і виступає основою довіри в межах діалогу.

 

 

1. Дiалектика – вчення  про  розвиток.

 

Термін «Діалектика» давньогрецького походження і має декілька значень:

1.    Вміння сперечатися, вести розмову про наукові речі.

2.    Вибирати, розрізняти, сортувати, розділяти на частини.

3.    Діалогічний спосіб пізнання істини шляхом запитань і відповідей.

 

Як елемент філософського знання Діалектика – це філософське вчення про розвиток.

 

В історії філософії майже кожен філософ намагався пояснити явище мінливості дійсності, розробляв діалектичну теорію. Так одною з найважчих задач в античній філософії було обговорення і вирішення проблеми протирічивості буття. Геракліт Ефеський вважав що світ це не сукупність речей і станів, а невпинний рух, потік, в якому ніщо не лишається раз та назавжди наданим. Елейці: Пармені і Зенон навпаки вважали істино суще буття єдиним і незмінним.

В епоху Середньовіччя панувала релігія  і проблеми мінливості діалектики були витіснені догматизмом релігії.

Відновлення Діалектики відбувається в Німецькій Класичній філософії, саме в філософії Г.Ф.В. Гегеля, який вважав, що Діалектика є рушійна душа усякого наукового розгортання думки. В своїй праці «Феноменологія Духу» Г.Гегель розробляє об’єктивно-ідеалістичну філософію де світ представлений як результат «Само розгортання Всесвітнього Розуму». Еволюції, розвитку Всесвітнього Духу.

Гегелівська традиція була успадкована діалектичним матеріалізмом К.Маркса і Ф.Енгельса, який всі зміни пояснює через призму еволюції матерії і навіть історія, в філософії марксизму, представлена як процес зняття протиріччя в боротьбі за засоби матеріального виробництва. І якщо гегелівська Діалектика розглядає дійсність як єдиний і нерозривний процес еволюції Духу, марксистська філософія визначає проблему співвідношення діалектики об’єктивної і суб’єктивної.

 

Об’єктивна діалектика – це діалектика природи та матеріальних суспільних відносин.

 

Суб’єктивна діалектика – це діалектика процесу пізнання і мислення людей.

 

 

 

2. Поняття «розвиток», основні напрями розвитку.

 

 

Із вище сказаного помітно, що діалектика цікавиться процесом змін який розглядається як процес розвитку, що пояснюється діалектикою як безперервний процес виникнення і знищення, безкінечне сходження від нижчого до вищого.

 

 

Розвиток – це безповоротне, визначено направлене і закономірне змінення, яке приводить до нової якості.

 

 

Розвиток – це приватний випадок руху. Але напрям цього руху може бути різним.

 

 

Основні напрями розвитку

 

1.                  Прогрес – це коли нова якість обов’язково буде більш довершена ніж стара.

2.                  Інгрес  - коли нова якість суттєво не відрізняється від попередньої.

3.                  Регрес – коли нова якість буде менш досконалою ніж стара.

 

 

 

Розвиток явище незворотне, жоден з напрямів завжди приводить до чогось іншого , тому що найважливішою умовою розвитку є час. 

 

 

Час визначає направленість розвитку і його незворотність.

 

 

 

3. Принципи  та  закони  дiалектики.

 

Діалектика , як філософське вчення про розвиток базується на принципах:

 

Те, що розвиток протікає в часі визначає принцип історизму.

 

1.                 Принцип історизму – розвиток протікає в часі, цей процес незворотній.

2.                 Принцип причинності(детермінізму) – констатує існування всезагальної причини – все в світі виникає причинно обумовлено і саме є причиною виникнення чогось.

 

В історії розвитку філософської думки  було вироблено різні форми детермінізму:

 

Теологічний – розвиток світу визначений Богом;

 

Космологічний – однозначність розвитку природи обумовлена законами природи;

 

Антропологічний – людина свободи не має, все її життя фатально визначено;

 

Індетермінізм – вчення про те, що немає об’єктивних причинно-наслідкових зв’язків (причинність припустима лише в науках про природу), в процесах змін суспільства і людини домінує випадковість. В межах індетермінізму, рушійною силою в людській діяльності і суспільному розвитку вважається людська воля, яка вільна від будь якої необхідності і тим паче причинної.

 

3.                 Принцип всезагального взаємного зв’язку – пояснює наявність пов’язаності всього що змінюється.

4.                 Принцип розвитку через протиріччя – наявність протиріч спонукає до змін.

Закони діалектики, як і всі інші спроби теоретичного пояснення реальності суб’єктивні за формою(їх розробили і сформулювали люди), але об’єктивні за змістом (не залежать від розвитку людського знання і мислення). Основні закони діалектики , з однієї сторони характеризують процес розвитку в ході якого протиріччя приводять до руйнування старої і виникнення нової якості, з другої сторони баланс протилежних сил чи процесів може виступати умовою стабільного існування і функціонування об’єктів.

 

Основні закони діалектики

 

1.Закон переходу кількісних змін в якісні і якісних в кількісні –відповідає на питання  «Як відбувається розвиток?» (приклад з водою).

 

 

2. Закон єдності і боротьби протилежностей – фіксує факт, що сутність суперечлива і пізнання повинно постійно розв’язувати цю суперечність переходу від сутності до буття і навпаки, відповідає на питання «Чому відбувається розвиток?» (приклад інь/янь, боротьба класів).

 

 

3. Закон заперечення заперечення – характеризує розвиток з боку мінливості і водночас спадковості, яка й визначає напрям розвитку (приклад з зерном).

 

 

Отже, кожна річ є проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те , що це подвійне заперечення весь час реально діє, і річ оновлюється.

 

 

4. Загальнi  ознаки  i  людський  критерiй  розвитку.

 

 

Діалектику можна розглядати як спробу теоретичного пояснення дійсності, в межах якої дійсність стає доступною для осмислення. І хоча деякі філософські течії намагаються стверджувати, що діалектика існує лише в людських міркуваннях, а в реальних процесах її немає, тому що сама природа не відрізняє лівого від правого, часткового від нескінченного діалектику дійсності це не змінює.

І хоча людське пізнання рухається в межах обмежених кінцевих форм, воно здатне ухватити закономірності світового процесу, що носить діалектичний характер. Людина фіксує явища, що виникли та засвідчили свою буттєву сутність , розвиток представлений в науці, мистецтві, суспільному існуванні і навіть сама природа постійно надає докази ускладнень, збагачення різноманітності явищ і процесів , які в ній відбуваються. І як тип мислення діалектика залишається і понині однією із найбільш вдалих і докладно розроблених методологій.

 

Але існують інші: аналітична філософія, метафізика, феноменологія які дають інші типи мислення і вони мають своє виправдання в процесі освоєння дійсності.

Тема: Онтологія - філософське вчення про буття

 

1.    Основні категорії онтології. Філософське визначення поняття “буття ”.

 

Проблема буття є основною темою такої галузі філософії як онтологія. Онтологія ( ontos –суще  і logos –вчення ) – вчення про буття як таке, незалежне від його приватних проявів. В цьому розумінні онтологія рівнозначна метафізиці – системі розумоспоглядальних, всезагальних визначень буття.

З точки зору філософії, проблема буття виникає як необхідність осягнути відправну точку відліку в процесі освоєння і пізнання світу. Так мислителі Стародавньої Індії буттям вважали Брахман, Стародавнього Китаю – Дао, натурфілософи античної Греції, намагаючись висвітлити першоджерело всього існуючого висували різні версії істино сущого буття.

Для того, щоб розмірковувати про буття необхідно засвоїти основні категорії і поняття онтології до яких відносяться :

«Буття світу» - чиста можливість, вододіюча абсолютними характеристиками руху, простору і часу, зберігаючи свою невизначеність (незреченність).

«Буття в світі» - філософська категорія для позначення реальності, яка існує в русі і перебуває в просторі і часі.

«Дух» - (лат. Spiritus –дихання як носій життя) – філософське поняття для позначення формоутворюючого начала. В марксистській філософії синонім свідомості. В ідеалістичних філософських системах розглядяється як першоджерело.

«Матерія» - (лат. Materia – речовина) – поняття протилежне духу. З точки зору марксизму – категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, яка відображається нашими відчуттями і свідомістю і існує незалежно від них в постійному русі і перебуває в просторі і часі.

«Субстанція» - (лат. Substantia –сутність) – дещо незмінне в протилежність змінним станам, те що існує завдяки саме собі і в самому собі, те, що виступає основою реальності, її субстратом.

«Рух» - (вузьке значення) – зміна положення тіла в просторі, (взагалі) – всілякі зміни; в філософії – спосіб існування буття.

«Простір» - форма проявлення буття, яка характеризується протяжністю, структурованістю, існуванням і взаємодією елементів в усіх його системах.

«Час» - форма здійснення буття, яка характеризується тривалістю існування буття і послідовністю зміни його станів.

 

Перед тим як спробувати визначити поняття «буття» подивимось сюжет.

Про що сперечалися звірі ?

 

Буття можна визначити лише через те, що знаходиться за його межами. А за межами буття немає нічого – НЕБУТТЯ.

Буття виступає як заперечення НІЧОГО, як деяке ДЕЩО про яке можна сказати тільки одне: що воно є, воно існує, воно витійствує.

Буття виступає як совокупність всього існуючого в світі, як світ в цілому.

Буття – це те, що існує в дану конкретну мить – вічне тепер.

 

Багатоманітність поглядів на буття об’єднуються в три основні онтологічні позиції:

1.    В теологічному змісті – буття це Бог.

2.    Ідеалістичному змісті – буття це Всесвітній Дух.

3.    Матеріалістичному змісті – буття це субстанція, матерія.

 

 

2.Значення проблеми буття у філософії .

 

 

Як було сказано вище, проблема буття виникає вже на ранніх етапах розвитку філософії. Але якщо в східній філософії онтологічні проблеми були не центральними, то антична філософія займається проблемою буття безпосередньо. Фалес, Анаксімандр, Анаксимен, Геракліт, Піфагор, Демокрит розробляють теорії першоджерела, елейці розмірковують про істино суще буття, Платон, Аристотель розробляють онтологічні вчення.

Аристотель вводить поняття»форми» і «матерії» як спробу зняти основне питання філософії – «Що первічно, матерія чи дух?». Розробляє дуалістичну систему де єдність цих начал і складає дійсність світу.

Середньовічна онтологія ототожнює буття з Богом.

З поверненням діалектичної традиції розробляються філософські системи де буття знов висвітлюється в межах основного питання філософії. Ф. Гегель розробляє об’єктивно – ідеалістичну філософію еволюції Всесвітного Духу, К.Маркс – діалектичний матеріалізм.

Але розглядаючи цю проблему треба уникати крайнощів.

 

 

 

 

3.Світ, як всеохоплююча реальність.

 

Якщо буття світу представляє собою актуальну безкінечність, то для її осягнення неможна обмежуватись тільки раціональною логікою. Наслідуючи принцип доповнення раціональну логіку слід доповнювати вірою, довір’ям виходячи з аксіоми: «Буття світу є, і існує світ як безмежна, не виникаюча цілісність; матеріальне і ідеальне, індивідуальне і загальне однаково існують, хоча проявляються в різних формах.

 

 

 

 

 

Основні форми буття

 

1.    Буття природи

2.    Буття людини

3.    Буття штучної природи

4.    Буття духовне

5.    Буття соціальне

 

 

 

 

 

4.Людська діяльність як особливий спосіб саморуху об’єктивної і суб’єктивної реальності .

 

Але про багатоманітність форм буття може казати тільки людина.

Хоча природа існує незалежно від її свідомості, людина сама встановлює і сама визначає існування природи до, поза і незалежно від своєї свідомості, опираючись при цьому на свою свідомість.

Без свідомості, світ як «НЕ Я» втрачає онтологічний і гносеологічний зміст.

Тільки людський досвід проливає світло на основні онтологічні питання.

 

 

 

 

 

Тема: Аксіологія – філософське вчення про цінності

 

 

 

1. Аксіологія як вчення про цінності.

Людина, як відомо, вступає в різноманітні відношення зі світом. Вона пізнає, оцінює і практично перетворює його. Оцінне відношення людини до світу вивчає аксіологія, або теорія цінностей.

Аксіологія — філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей.

В українській мові у тому самому значенні, що термін «цінність» вживається термін «вартість».

Кожній сфері буття людини відповідають певні цінності. До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині — чисте повітря, воду, корисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це — цінності природи. Негативними природними факторами є брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності і не є бажаними для людини.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, вітальні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності)— відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир, їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єктивувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові та філософські теорії), їх антиподами є зло, хиба, потворне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.

Усі ці різноманітні явища і предмети робить цінностями, об'єднує певне відношення до них людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямований на утвердження її в бутті, реалізацію її творчих можливостей.

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об'єктивістський. Воно не бере до уваги суб'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повітря, здоров'я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від свідомості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що суб'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єкти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-поміж інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єктивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чому свідомо надають перевагу.

Цінність – це значимість чогось для людини. Це те, до чого людина прагне заради нього самого.

Відмінність між обома підходами не така вже й суттєва, оскільки корисні копалини, чисте повітря, душевний комфорт, мир, моральні ідеали є цінностями для них обох. Однак об'єктивістська позиція передбачає, що цінності існують об'єктивно, незалежно від свідомості суб'єкта, а він може лише правильно чи неправильно оцінювати, використовувати їх. Суб'єктивістську позицію характеризує визнання того, що цінності конституюють (творять) суб'єкти. Залежно від розуміння природи, сутності цінностей вибудовувалися їх об'єктивістські і суб'єктивістські концепції.

 

 

2. Філософські концепції цінностей.

 

Об'єктивістські концепції цінностей.

Визнання і сприйняття цінностей з об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням, хто визначив цінності, надав значення блага певним феноменам. Прихильники цієї позиції вважають, що джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). Так, представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму, а також німецький філософ, Е. Гуссерль і його послідовники доводили, що цінності констатуються (творяться) трансцендентальним суб'єктом, але вони утворюють самостійну сферу цінностей, яка набуває об'єктивного характеру. А те, що одну і ту саму цінність у різні часи тлумачать по-різному, на думку феноменологів, не заперечує її незмінного і вічного характеру.

На основі вихідних засад об'єктивістських напрямів в Новий час була сформульована концепція природних прав людини, яка задекларувала основні цінності буржуазного суспільства (право на життя, свободу, результати власної праці), хоча ідеалісти виводили ці права від Бога, а матеріалісти — з природи. Ця концепція є яскравим виявом об'єктивізму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців.

Однак абсолютизація природних прав є теоретично безпідставною і практично небезпечною. Адже ця концепція, зародившись у Західній Європі, відповідає духу і стилю життя цієї культури. З нею не цілком узгоджуються інші культури, з яких складається сучасний світ (мусульманська, індійська, китайська). Нав'язати силою її цінності (СРСР — Афганістану, США — Іраку), значить свідомо провокувати конфлікт. В сучасних умовах концепція природного права може стати ідеологією глобалізму, який є далеко не однозначним явищем.

Суб'єктивістські концепції цінностей.

Позиції суб'єктивізму дотримується насамперед психологізм — течія, представники якої визначають цінності через психічні стани суб'єкта. Як відомо, ще софісти проголосили людину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом всіх речей — корисного, справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних психологістів є концепція засновника прагматизму, американського філософа Чарлза-Сандерса Пірса, який розглядав цінність як те, що задовольняє потребу людини.

До сфери цінностей Кант і його послідовники зараховували вищі цінності, які підносять людину над реальним буттям. На цій підставі вони трактували цінності як те, що повинно бути. Так Імануіл Кант трактував цінність як вимогу, звернену до волі; це цілі, що стоять перед людиною; значимість тих чи інших фактів для особистості.

Фрідріх Гегель поділяє цінності на: економічні – це речі, які мають мінову ціну і виступають в якості товару. Ці цінності завжди відносні, тому-що залежать від попиту, продажу і смаку публіки; і духовні  - це цінності пов’язані із свободою духу, тобто все, що має цінність і значимість як духовне по своїй природі.

Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цінностей і способу їх буття. Це зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і складністю предмета дослідження. Людина, яка прямо чи опосередковано визначає цінності, є складною і суперечливою істотою. Вона і свідомо вибирає цінності, і поставлена самою природою в ціннісне відношення до певних речей. Вона є і матеріальною істотою, для якої, наприклад, повітря, вода є базовими цінностями, які забезпечують її існування, водночас вона і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься над тваринним буттям і може, навіть відмовитися від життя.

 

 

 

                              3. Класифікація та функції цінностей.

 

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін.

З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі, їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг, мобільний телефон тощо. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Шляхетну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є шляхетною.

Функції цінностей

1. Функція конституювання сенсу життя. З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності.

 

4.Цінності як ядро духовного світу людини.

 

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно. І не дивлячись на багатовимірність аксіологічної проблематики, цінності завжди є людськими. Особливе місце серед цінностей займають найвищі цінності.

Найвищі цінності:

1.Людське життя.

2.Право на вибір життєвого призначення.

3.Свобода.

 

Свобода – це можливість вільно формувати свій світогляд і діяти відповідно до власних переконань, це можливість практично змінювати дійсність, по іншому її упорядковувати, або спрямовувати.

Барух Спіноза визначав свободу як усвідомлену необхідність. Свобода – це завжди відповідальність, тому-що  передбачає можливість діяти по різному.

 

Види своболи:

1. Зовнішня – можливість змінювати обставини життя практично, реально.

2. Внутрішня – вміння зберігати розкутість думки її сміливість за будь яких обставин життя.

3. Свобода дії – можливість фізично здійснювати певні операції.

4. Свобода волі – визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь чого.

Але особливе місце серед свобод людини займає свобода вибору   - це можливість, за будь яких обставин, діяти по різному. Саме свобода вибору є основою відповідальності.

 

Висновки:

Аксіологія - це теорія цінностей, філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки різноманітних між собою духовних і матеріальних чинників, та їх зв'язок зі структурою особистості.

 

 

Тема № 14 : “ Філософська концепція людини”

 

 

 

 

1. Поняття “людина” в філософії. Проблема людини в історії філософії.

 

 

 

Проблема людини в філософії піднімалась вже на перших її етапах, але активізувалася лише в античний період.

Перші уявлення про людину виникають задовго до появи самої філософії.

В прадавні часи, в міфах розкривається сутність буття і місце в ньому людини, сенс її життя.

Ведійські уявлення про людину розкривають суть проблеми доброчинності людини, відповідальності за вчинки, якими визначається конечна мета життя – звільнення від страждання. В Упанішадах акцентується увага на питаннях – “звідки ми виникли ?”, “де ми живем ?”, “куди рухаємось ?” і т.д.

В філософії Стародавнього Китаю розробляються вчення про людину в межах її суспільного буття, основою якого є моральність поведінки людини (Конфуцій, Лао-Цзи, та ін.).

На початку античної філософії проблема людини, як така не ставилася. Людина розглядалася в системі певних відносин абсолютного порядку – “Космосу”.

Поворот до саме антропологічної проблематики здійснили софісти, а засновником філософської етики був Сократ. Антропоцентризм філософії Сократа визначив напрям всієї західноєвропейської філософії, яка вже не змогла проігнорувати інтерес до цього “двоногого без пір`я”.

Наслідуючи Сократа Платон вводить в вчення про людину дуалізм душі і тіла . Дає перше офіційне визначення поняттю “людина”. Покладає залежність характеристики людини від якості духу, найвищі душі у філософів, найнижчі у тиранів.

Аристотель визначає людину як істоту суспільну.

В епоху Середньовіччя людина – це образ і подоба Бога, драма якої, за Августином Блаженним, в гріхопадінні а сенс життя в спокуті гріха і спасінні душі.

У Томи Аквінського – людина це проміжна ланка між тваринами і янголами. Вона є єдністю душі і тіла в якій душа є причиною руху тіла.

В епоху Відродження людина постає як автономне створіння, як вважав Джовані Піко делла Мірандолла, наділене необмеженими можливостями.

В Новому Часі людина постає суб’єктом пізнання і діяльності, чия активність і розум допомагає її пізнавати і підкоряти світ. Розповсюдження механістичного світогляду призводить до того, що Р.Декарт зазначає,що тіло людини це машина на яку діє свідомість і в свою чергу зазнає дії тіла. Ж.Ламетрі пише роботу «Людина – машина».

В Німецькій Класичній філософії І.Кант відповідаючи на питання «що таке людина?» виділяє дуалістичну природу цього створіння. З одного боку воно належить до природної необхідності, з іншого до моральної свободи і абсолютних цінностей, відмінна якість якого – самосвідомість.

Ф.Гегель в своїй антропологічній концепції основну відмінність людини від тварини вбачає в мисленні, «яке повідомляє всьому людському його людяність». За Гегелем, людина являється носієм загальнолюдського Духа і розуму.

В філософії К.Маркса і Ф.Енгельса – людина, це результат еволюції природних і суспільно-історичних процесів.

Що стосується сучасної філософської антропології, в ній співіснують багато протиречивих шкіл і напрямів, які так чи інакше намагаються визначити і пояснити феномен «людина».

Людина – це суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Питання про його походження, сутність і призначення являється основною філософською проблемою.

 

 

 

2. Основні версії походження людини.

 

1.    Інопланетна версія – людина, як і життя на Землі занесена з інших планет.

 

2.    Еволюційна версія – людина – це біологічний вид, який виник в результаті еволюції вищих приматів.

 

3.    Версія фатальної помилки – в ході природних процесів відбулась якась подія, яка призвела до появи людини і умов для її виживання.

 

4.    Версія антропного принципу в будові Всесвіту – людина як результат реалізації космічної програми.

 

5.    Версія креаціонізму – людина була створена Богом.

 

 

Ці п’ять концепцій походження людини являються базовими у спробі визначити походження цієї дивної істоти, яка є спорідненою з іншими формами життя, але кардинально відрізняється від них.

 

 

 

 

3. Діяльність як основа буття людини.

 

Основа буття людини постає в її діяльності, яка спрямована на свій розвиток і вдосконалення.

 

Основні види людської діяльності

 

Матеріальна (практична) – перетворення природи; подолання опору матеріалу; дія з об’єктами.

 

Духовна – усвідомлення; мислення; знання; створення понять та ідей.

 

Духовно – практична – створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Найбільш красномовним виявленням людської діяльності – є вчинки людей як найбільш значущі дії в яких людина самовиражається, проявляє свої здібності, якості, направленість.

 

 

Людська діяльність можлива лише за умови реалізації сутнісних сил людини – це сили та здібності, спираючись на які людина здатна самоутверджуватись у світі специфічно людським способом.

 

До сутнісних сил людини відносяться:

·       Почуття (серце);

·       Мислення (розум);

·       Воля.

 

Сутнісні сили людини розвиваються і вдосконалюються лише завдяки праці і мові, як засобу комунікації.

 

 

 

4.Людське існування його скінченність і сенс

 

 

Видатний французький антрополог Теяр де Шарден казав – «Людина є віссю і вершиною еволюції. І розшифрувати людину, означає, по суті, спробувати дізнатися, як виник світ і як він повинен продовжувати створюватись». Отже філософія не може оминути питання про призначення людини, сенс і мету її життя.

Над цим питанням розмірковували філософи , поети, прозаїки , але найбільш вагомого висновку дійшов Л.М. Толстой –«сенс і мета людського життя в самовдосконаленні особистості».

Але шукати сенс життя окремої людини неможливо від сенсу життя інших людей. Особливої уваги сенсу життя надається в філософії екзистенціалізму. Достоєвський, С.Камю, та інші висловлюють чітку впевненість про те, що сенс життя осягається лише перед обличчям смерті. І здійснення цього осягнення неможливе без реалізації Сократового імператива – «Пізнай себе». Тільки через самопізнання розкривається внутрішній зміст людини. Як каже Г.Сковорода – «реалізувати принцип усродної праці, щоб зайняти своє місце в світі і серед людей».

Але, для того щоб пізнати сенс життя, необхідно пізнати сенс смерті, і відповісти на питання «для чого ми помираємо?».

Трагізм індивідуальної смерті долається тим, що людина і після смерті залишається в результатах своєї діяльності, своєї творчості і вдячної пам’яті нащадків.

Що стосується сенсу життя окремої людини, він має реальне значення. Кожна людина повинна мати чітке уявлення, для чого їй жити. Та оскільки людина істота суспільна, то сенс її життя тісно пов'язаний і з реалізацією цілей суспільних.