Тема:  «Християнство: Витоки віровчення, еволюція»

 

Час і місце виникнення християнства

Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було піддане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлумачення і нині становить предмет наукових суперечок. Протестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком невідомості. Але це - перебільшення. З історії раннього християнства ми знаємо чимало.

Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Наукові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.

Проблема виникнення християнства насамперед торкається питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Середземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?

Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християнського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення записане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали інформацію опосередковано. погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства Очевидно, їх становлення віровчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після революційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середини II ст. Цього. Але християнська традиція обмежує написання новозавітних творів періодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.

Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано Християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (1900-1950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Христа. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (1908-1967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вживають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії християнства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Вселенське християнство.(IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й формі християнства І—VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися першої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і багатоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству неоціненний соціальний досвід.Виникнення християнства в Римській імперії слід розглядати як процес, що складається з двох стадій: власне виникнення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширення в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.

 

Історичні умови виникнення християнства

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор'я. Залежними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я. У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат.

Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

 

 

Релігійні попередники

В Іудеї на межі ер продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Але основним релігійним витком християнства був ортодоксальний іудаїзм. Ще в XIX ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переконливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утворилося християнство.

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десятків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумранськими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства . Релігійно-філософські погляди кумранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя.

Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обов'язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи датуються II-І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кумранські рукописи підтверджують, що вже у II ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місцями Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедливості", який загинув від рук ворогів.

 

 

Філософська підготовка Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, світу, а поі людьми є Логос, Світовий, Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насолод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення, Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом. Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Завіту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширенішим в античному світі філософським поглядом. Християнство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богослов'я не цуралося і раціоналізму. Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція Проблема походження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа - центральної фігури цього процесу. Існує декілька концепцій пояснення постаті Ісуса Христа. Перша - це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає християнство наслідком надприроднього Об'явлення, Бог дарував християнство людству через свого Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Богословська ортодоксія детально розробила євангельський образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами християнської релігії й підданий численним богословським тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка привела до оформлення єресей. До цього образу зверталися мислителі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духовну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його надбання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням. Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етнографічного та іншого плану. Церковні історики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечатися - це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою. Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.

 

 

 

 

                        

Міфологічна концепція

Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародавніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уявлень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її засновником християнства, і сконструювали образ Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсои (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (1864-1920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов, Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.

Англійський вчений Дж.Робертсои, наприклад, розглядає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. XIX ст., вій розкладає євангельську оповідь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древе.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистських атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіснування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Войовничий атеїзм лише зашкоджував аналізу християнства.

 

 

Історична концепція

Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історичного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історичного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історично-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок науковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів було здійснено спробу з'ясувати справжню історичну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія якого згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Історичний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа лежить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню містичного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Заві 

                      Висновок по основам християнства

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про Конкретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Христа. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спасителів, провісників, чудес створювали сприятливий ґрунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповідницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хреститель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Інша література теж не дає бажаних матеріалів, Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Ювенала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які відзначалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побудову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сумніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.

 

 

Ісус Христос, його біографія

Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходження перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після народження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описаних подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна І обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Старе літочислення від заснування Рима було відкинуте і введено нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.

Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Дитинство і юнацтво його минули в глухому, провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ніколи не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто цитував Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю мудрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейської освіти, у нього не було вчителя.

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:4-11; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своєму рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути пророком [Лк. 4:24].

 

 

 

Е.Ренан

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і довірливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національних поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід визнати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'явилося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особистості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчання висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів; а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко проповідь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історичних, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестантський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде боротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди обирав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва - його проповідь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:

 

Утворення християнської церкви

Створення й становлення нової релігії відбувалися в специфічних релігійних організаціях - общинах первісних християн, які пізніше злилися в християнську церкву. З християнського погляду християнська церква є божественним "встановленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близьких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжуючи своє громадянське і родинне життя. Ні втому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

Потреба в сталій організації виявилася в період поширення християнства серед населення Іудеї та інших народів Римської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідомляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період становлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенство, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "служить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується професійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:10-18]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Юнімета Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Христову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церкви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки суспільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя общини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже готову суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для поховання своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бідняків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, робили разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі давали вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. У колегії обиралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.

Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійшина (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався господарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - пасивну. Розробляється вчення про особливу благодать духовенства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її займали багаті, освічені люди, що мали досвід управління господарством: Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існування християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християнська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'єднання общин - помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська церква набуває всесвітнього значення. Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохристиянських общин.

Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'язкова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладається на невизначений час - церква має думати про своє становище у ньому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існувати для користі віруючих в існуючому суспільстві.

 

Перші віки християнства Християнство в Римі

Гоніння Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За наказом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Трояна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав. Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161-180), який висловлював велику схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238). Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249-251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям імператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270-275) - едикт 275 р. Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діоклетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).  Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування християнства. І разом з тим ця-боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.       Філософсько-ідейні протистояння Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримського суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії"у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії. Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесному. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доцільним зіставлення філософи та християнства. Оріген (бл. 185-254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до увага ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і римлян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався християнством без будь-яких застережень. У перші віки християнства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс {Кельс) (ІІ ст. не.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імператор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно, що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.

 

 

 Апологетика                                                                                             

Внутрішнім ворогом християнства була його невпорядкованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвердженні християнства чималу роль відіграла група богословів II-III ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.

Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулювання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає боговстановлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з Іншими релігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить античній філософії. Створена ними література дістала назву апологетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внутрішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початківців патристики - певної сукупності теологічних! філософських і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на східних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали латиною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"; Татіяна (пом. бл. 175), автора "Промови до еллінів"; Афіногора (пом. бл. 177), відомого своїм "Проханням на захист християн". Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він проявив себе як талановитий богослов і викладач; написав близько 2 тис. творів, серед них: "Проти Цельса" і "Про початки". Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: тілесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько-містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов'я потужний заряд оптимізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілковите спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аскетизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської догматики. Під впливом Орігена перебувала значна частина "отців церкви" після нікейського християнства.

Тертулліан добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Загальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: "Син Божий розп'ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогідно, тому що неможливо". "Апологетика" Тертулліана присвячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римського суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбулися в соціальній спрямованості нової релігії.

 

Впорядкування християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечливому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвивати їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне - віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди обґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді християнських документів, які називаються джерелами віровчення. їх два. По-перше, Біблія - це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати насамперед іудаїзм: Звідти воно почерпнуло свою першу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єгипетській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення світу), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-латинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських положень - "Символ віри". Цей символ був затверджений І Нікейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий ІІ Нікейським собором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості надприродних Персонажів. Бог і його антипод - диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі становлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседержителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних релігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської анімістичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого божества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.

Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богослов'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Введення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підступи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служити Богу й допомагають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поширення, мученики, подвижники, аскети, церковні діячі а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зарахування до "лику святих" – канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшанування святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами, віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. 1 в тій, і в іншій чітко простежуються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий Завіт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення справжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і присвячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепті Старого Завіту відповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфології з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

 

 

 

 

 

Християнство в часи розпаду імперії

Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепадала, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поділено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.

У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав східному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади одного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реальну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імперія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхерія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій II зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиеретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чіг католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІГ. Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).

Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдоволення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здійснив кодифікацію римського права. У його підвалини він заклав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.

"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості.

Це був кінець античності й початок середньовіччя.

 

 

Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями - західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці II ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних держав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенського" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").

Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнулася конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва IX і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його "розділенням церков". Західна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Римською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свого претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічними, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку XX ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській православній церкві.

 

 

Давні вірування та християнство в Україні. Дохристиянські вірування українського народу

Вірування давніх українців були політеїстичними: вони поклонялися річкам, німфам, різноманітним божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвоприношень. Серед усіх божеств найвищим визнавали рога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлювали його з вогнем. Він фігурує під різними назвами: Перун - бог грому і блискавок, Хорс - бог сонця, Сварог - бог вогню. Поклонялися вони Велесові (Волосові) - богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові - богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Цілком можливо, що Перун є інтерпретацією давньогерманського Донара, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хорс, очевидно, перейнятий від давніх іранців.

Жертви божествам приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував - зарізану чи живу.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Лише в Києві перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Для відправи релігійного культу не потрібні були жерці - кожний вчиняв жертвопринесення сам. У великій шанобі були знахарі й чаклуни, які займалися лікуванням людей, ворожінням. Називали їх волхвами, потворниками, обавниками, відунами, зілійниками.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними ритуалів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Елементи цього свята пізніше було інтегровані у християнські Великдень і Трійцю, яку ще називають Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Свято Купала, що злилося з Різдвом Іоанна Хрестителя (7 липня) - це ніч Чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогнище, влаштовувала довкола нього хороводи, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чарів. Під осінь приходило свято Коструба (прощання з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Потойбічний світ уявляли раєм, вирієм, чарівним садом, де по смерті щасливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті і по смерті стати вічними рабами.

 

 

 

Головні дохристиянські боги

Остаточно не встановлено, чи мали давні слов'яни єдиного бога, але багато відомостей свідчать про них як про багатобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та анти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", визнаючи його "владикою всіх". У літописах ідеться про одного бога в киян.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їхнім уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі - то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще - на небі, бо то - боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

Сварог. Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога - бога неба, сонця, небесного вогню. Його назва, ймовірно, походить від санскритського svar, svarga - небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В.Ягич виводить його із слов'янського - варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Від нього пішли всі інші боги - Сварожичі, які правлять світом.

Свого часу були намагання довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково або що він взагалі не був богом, його назва походить від слова - сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. Тому вій відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з цими твердженнями, визнаючи Сварога найголовнішим богом - володарем українського Олімпу. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги - Гефест і Прометей.

Перун. У X ст. українська міфологія визнавала найголовнішим не Сварога, а бога родючості, грому й блискавки, володаря неба Перуна, відомого й іншим слов'янським народам, а також литовцям. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо і і засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

У літописах Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Александра Македонського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про його місце в давньоукраїнському пантеоні. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" потрактовано як "Юпітер". Перуна згадують і багато інших пам'яток.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, лихих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Перун побив!". Уявлення і повір'я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб ненароком не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехреститися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме весь рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами, проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла - 13, Кирика - 15, Іллі - 20, тріскучої Анни - 25, Паликопа (Пантелеймона) - 27. Найпопулярніший громовик - Ілля. Він їздить небом на вогняному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "громовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів та їхніх військ, а купецтво і селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. За іншими версіями, він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли скидали Перуна в Дніпро.

Даждьбог (Дажбог). Як богові Сонця (син Сварога і Неба), йому поклонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов'янському перекладі візантійського хронографа VI-VIII ст. Іоанна Малали. Іпатієвський літопис (1114) подає з цього хронографу уривок, де Геліоса названо Даждьбогом. Він - сонячний бог, визначає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньослов'янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. До нього входять слова "даждь" - дай, і "бог" - "багатство".

Хорс. Як бог Сонця він належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. Можливо, його ідентифікували з "нічним світилом" - Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хорс і Даждьбог - одна особа. Але пам'ятки подають цих богів окремо.

Назва Хорс фігурує в різних варіантах - Харс, Хурс, Хурьс, Хорс, Хьрс, Хрос. У "Слові про Ігорів похід" Хорс - бог Сонця зветься Великим. У слов'янських перекладах грецьке ім'я Аполлон часом подано як Хорс. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам'ятках.

Велес (Волос). Одним з найважливіших богів Київської Русі був і бог достатку Велес ("скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" у давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем череди на землі, и пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. Починаючи з 907 р., щодо нього вживають назву "скотній бог". У Літописах домінує, форма Волос, а в інших пам'ятках - Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим онуком: "Віщий Бояне, Велecoв внуче". Це свідчить про те, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса немає. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку XI ст. - у Ростові. Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топографічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії - гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.

Слово "велес" відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів veles - нечиста сила, латиське vels - біс, литовське velis -небіжчик, vele - душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Ігорів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: "О Вітре, Вітрило, чому, Господине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога-нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) - берегти, милувати, інші - іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стрибога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Східні слов'яни, очевидно, вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її "Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Макош", пізніше "Мокоша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші".

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елементи, споріднені з мордовським "Мокоша", черемиським "Мокш".

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Лада (Ладо). Ця богиня належить до східнослов'янської та давньоукраїнської міфології, її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше - богинею весни, кохання, добробуту; її чоловік Лад (Ладо) - бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" означає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" - "вірний чоловік", "полюбовник". Вони часто трапляються в географічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".

Лель (Полель). Згідно з міфологією, він - син Лади, бог кохання. Уявляли його вродливим юнаком, який закохував у себе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те саме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Ярило - яр, ярий - означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запусти (останні дні перед постом, коли ще дозволялося вживати скоромне) перед Петрівкою або відразу по Петрі. Цей бог більше Знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю - Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зватися Івана Купала.

Див (Діва). Це - демонічний персонаж східнослов'янської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" одного походження з санскритським і перським Deva - божество, латинським Deus - бог, грецьким Zeus - Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див - лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог - невідомо, Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово "тур" здавен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідженнями, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох географічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно використовується воно в народних приказках.

Род. Рожаниці. Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. йдеться: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род - бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці - богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Ходіння Богородиці по муках" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів - Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, що люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з оповідань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пантеону. За повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народженця людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях - Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колиски", "Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що мас бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Переплут. У "Слові св. Івана Злотовустого" (1407 р.) йдеться про те, що люди "вірують у Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей про нього немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливої це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

Марена. Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми - Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

 

 

Прийняття християнства на Русі

У системі заходів, спрямованих на зміцнення країни, великого значення набули релігійні реформи Володимира Святославича. Панівний клас Київської Русі і сам князь як глава держави розуміли можливості ідейного впливу релігії на людей і намагалися використати її в інтересах феодальної держави.

Основу язичництва складали обожнення сил природи, вірування у природні властивості речей і явищ природи, у духів, що населяли і супроводжували людину від народження до смерті. Язичницькі вірування не були незмінними, на кожному етапі первіснообщинного суспільства люди поклонялися різним богам, що уособлювали важливіші природні сили. Невідомий руський автор XII ст. у своєму творі «Слово святого Григорья...» («Слово об идолах») дав спробу періодизації язичницьких культів у східних слов'ян. Він визначив три основні етапи: «и ти (слов'яни) начаша требы класти Роду и Рожаницам преже Перуна, бога их. А преже того клали требы упирем и берегыням». Отже, найдавнішою формою релігії у східних слов'ян був анімізм — вірування в злих (упирів) і добрих (берегинів) духів. Пізніше почали поклонятися Роду і Рожениці, що уособлювали творчі сили природи, були богами родючості й добрими духам предків. Потім головним богом став Перун — бог грому, блискавки, війни і зброї. Але, крім згаданих головних богів, на різних етапах розвитку язичництва існувало безліч інших божеств. Численні боги населяли ліси, води і поля, спеціальні боги покровительствували різним галузям господарства. Своїх окремих богів мали племена, роди і родини. Так, у східних слов'ян склався великий пантеон язичницьких богів, відомий з писемних і археологічних джерел. Серед останніх особливо важливим був Святовит, зображення якого знаходиться на так званому Збруцькому ідолі.

Володимир мав на меті зробити Київ релігійним центром усіх східних слов'ян. Одразу ж після закінчення війни з Ярополком за Київ Володимир створив у місті пантеон головних язичницьких богів. У центральній частині київського дитинця, «на холму вне двора теремного», він звелів поставити дерев'яну статую головного бога Перуна з срібною головою і золотими вусами, а також Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. Хорс і Даждьбог уособлювали сонце, але мали різне походження: Даждьбог — слов'янське божество, Хорс — іранське, що ввійшло до руського пантеону, вірогідно, від сіверян, які зазнали впливів іраномовного населення. Споріднений Хорсу за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства; Стрибог — слов'янський бог вітрів (так визначає його «Слово о полку Ігоревім»); Мокош — жіноче божество родючості й домашнього господарства, за походженням з фінських племен, землі яких увійшли до складу давньоруської держави.

«Повість временних літ» повідомляє і про людські жертви, що приносилися язичницьким богам у Києві: «И привожаху сыны своя и дъщери, и жряху бісомъ». У центрі найдавнішого київського дитинця існувало святилище, місце, де богам приносилися жертви. Залишки язичницького храму виявлені також у Новгороді — тут стояло зображення Перуна; місце це й понині зветься «Перуновим холмом».

Спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу ранньофеодальній державі не дала бажаних наслідків. Язичество у другій половині X ст. вже не відповідало рівню соціального, політичного й культурного розвитку країни. В інших слов'янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінило християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю про непротивлення злу, що за умов класового суспільства означало непротивлення експлуатації, з богослужінням, розрахованим на прищеплення віруючим почуття неповноцінності, значно більше відповідало феодальному ладу та ідейним принципам феодальної держави, ніж будь-яка інша релігія. Християнство, за висловом Ф. Енгельса, було «...неминучим наслідком того становища, яке займала церква як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу».

Введення християнства було підготовлене як внутрішніми, так і зовнішніми умовами. Зв'язки східних слов'ян з християнськими країнами і, головне, з Візантією існували ще з антських часів. З виникненням давньоруської держави русько-візантійські відносини стали постійними і регулярними.

Арабські письменники IX ст. свідчать, що серед руських купців зустрічалися й християни. Константинопольський патріарх Фотій (писав у 60-х роках IX ст.) зазначає, що Русь змінила язичництво на християнство, маючи на увазі, певно, прийняття християнства частиною війська. Християнство прийняла княгиня Ольга, багато християн перебувало в її оточенні й між ними піп Григорій, який супроводжував Ольгу до Візантії. На додержання умов договору 944 р. частина населення Києва заприсяглася християнським богом у церкві Іллі, яка існувала в Києві уже в першій половині X ст.

Політичні відносини, що склалися наприкінці 80-х років X ст. між Руссю і Візантією, прискорили введення християнства на Русі. У 987 р. у Візантійській імперії (в Малій Азії) спалахнуло повстання проти імператора Василія II під проводом Варди Фоки, який оголосив себе імператором Візантії. Василій II звернувся до Володимира по воєнну допомогу. Останній погодився за умови, якщо імператор віддасть за нього заміж свою сестру Анну, на що імператор дав згоду. Допомога Василію II була надана, але він не поспішав виконати свою обіцянку. Справа одруження Володимира набирала міждержавного конфлікту, оскільки воно розглядалось як важливий політичний акт, здійснення якого ставило руського князя в очах європейської дипломатії нарівні з візантійським імператором. Візантійська дипломатія, оберігаючи високе становище візантійського імператорського двору в очах інших держав, всіляко намагалася не допускати встановлення династичних зв'язків імператора з правителями інших держав. У цьому полягала традиційна політика Візантійської імперії. Дід Василія II імператор Константин Багрянородний заповідав з цього приводу своїм синам, що коли якийсь народ з невірних і незнатних жителів півночі почне домагатися посвоячитися з імператором Ромеїв, взяти у нього дочку за себе чи свою дочку віддати за імператора або його сина, то тоді належить таку нерозумну вимогу їх відхилити. Володимиру вдалося за допомогою сили зброї взяти собі за дружину сестру імператора. Водночас він прийняв християнство. Точних відомостей, де хрестився Володимир, немає. Уже наприкінці XI ст. на Русі існували щодо цього різні версії, згідно з якими Володимир хрестився то у Києві, то у Василеві, то в інших містах. Автор «Повісті временних літ» вважав, що Володимир хрестився в Корсуні перед шлюбом з царівною Анною.

Прийняття християнства на Русі автор «Повісті временних літ» описує як одноразовий адміністративний акт київського князя. Після свого хрещення Володимир у 988 р. звелів знищити ідолів, яких він сам поставив. Перуна скинули в Дніпро, а киянам наказали йти до річки, де їх і охрестили попи, які прибули з Корсуня і Царграда. Так, згідно з літописом, відбувалося хрещення населення і в інших містах. На місцях, де стояли ідоли, Володимир наказав ставити християнські церкви. Після хрещення у Києві була збудована дерев'яна Василівська церква на честь св. Василія — патрона Володимира Святославича. У 989 р. розпочалося і через сім років завершилося будівництво кам'яної Десятинної церкви. На її утримання Володимир виділив десяту частину прибутків від своїх володінь, від чого і пішла її назва.

Нова релігія в народі не могла поширитися одразу з наказу князя, її введення зустрічало опір і вимагало примусових заходів. Неймовірно, щоб усі кияни хрестилися у річці водночас, як це описано у літописі. Таке колективне охрещення можливе, але тільки як демонстрація представників вищих верств, як приклад для населення. На те, що спочатку християнство було прийнято у середовищі пануючого класу, а вже потім поширилося в народі, натякає й літопис, коли наводить відповідь простого населення на заклик князя прийняти християнство: «Аще бы се не добро было, не бы сего князь и боляре прияли».

У Новгороді проти прийняття християнства спалахнуло повстання. Посадник Добриня і тисяцький Путята примусили новгородців хреститися насильно. «Путята крести мечем, а Добриня огнем». Не з радістю було зустрінуто введення християнства і в Києві, де, як пише літописець, «плакахуся его навірнии людье, еще бо не бяху прияли святаго крещенья».

Християнство поширювалося по країні поволі і повністю так і не витіснило язичництва. Про те, як міцно язичництво трималося у народній свідомості, свідчить той факт, що воно часто було ідейною зброєю у боротьбі трудящих проти експлуататорів. Волхви, як зазначалося, очолили повстання 1024 р. у Суздальській землі, а у 70-х роках XI ст. — у Ростовській. До того ж часу належить поява волхва у Новгороді, який «хула веру хрестьянскую». На бік волхва став весь народ, а з єпископом залишився лише князь з дружиною, зазначає літописець. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам «под овином», приносили жертви «бесом, болотом и кладезем». Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство, яке стало панівною формою ідеології на Русі. Її інтересам служили писемність, література, мистецтво. Прийняття християнства сприяло широкому проникненню на Русь досягнень передової візантійської культури. Але це ніяк не означає, що культура Київської Русі своїм походженням і розвитком зобов'язана християнству. І до запровадження християнства на Русі існували писемність, розвивалася архітектура й мистецтво.

Введення християнства на Русі мало як позитивні, так і негативні наслідки. Християнство сприяло розширенню економічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами, а також зміцненню зв'язків між окремими її землями. Разом з тим нова релігія була вірною прислужницею феодальної держави; вона освячувала панування меншості і закликала трудове населення Русі до покірливості і терпіння.

 

 

Греко-католицька Церква в Україні

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті протягом 1594-1595 рр. Так були підготовлені докладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умови її прийняття. Звістку про підготовку унії православна громада сприйняла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів "вовками в овечій шкурі", він закликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, перейшов в опозицію до неї. Єпископ перемишльський Михайло Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств. Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не погодився на скликання собору, відправивши єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри (філіокве), визнали верховну владу Папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викарбувано медаль: з одного боку зображено портрет Папи, з іншого - Папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., Папа просив Сигізмунда III та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого самого сповідування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький. Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору з противниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандриті в під керівництвом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю Папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. було видано соборну грамоту. Постанови двох соборів - уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6-10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православних кліру та мирян настали тяжкі часи. Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), анти католицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня; релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким. Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську. За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками. Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися "на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів". Визвольна війна 1648-1654 рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська - в 1700 р., Луцька - в 1702 р., до 1720 р. - Холмська, Полоцька, Пінська єпархії. З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів. У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їхні землі конфісковано. На основі конфіскованих земель було створено релігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не тільки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю. Запровадження унії спричинило пробудження національної свідомості українців. Невдовзі під тиском обставин і представники греко-католицького духовенства дійшли висновку, що їхня церква повинна стати однією із сил, які б протидіяли б денаціоналізації та полонізації українського народу. Польські власті дуже скоро переконалися, що "унія їм не вигідна", бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали переслідувати уніатів. Вони намагалися латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову українізувалися, ставали осередками української духовності, сприяли збереженню української мови. Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Луцької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту. Членом його був протоієрей Й. Семашко (згодом єпископ Литовський і Брестський), який став одним із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів. У березні 1838 р. він був призначений головою греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою. Внаслідок його діяльності греко-уніатська колегія в 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного синоду, отримавши назву Білорусько-Литовська. Головою її став Й. Семашко, рукоположений у сан архієпископа. ЗО березня 1839 р. у синодальному храмі возз'єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою. Таким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до складу Руської православної церкви. Брестська унія залишилася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за католицьким зразком. Галичину заполонили польські монахи, які принесли із собою католицькі звичаї й полонізацію. Рух за очищення богослужбового обряду від латинських нашарувань розпочався на хвилі національного відродження в Галичині в середині XIX ст. під впливом "Руської трійці", революційних подій 1848 р. Але суттєвого значення він не мав. На Львівському синоді (1891 р.) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства. Друга польська окупація Галичини в 1919-1939 рр. посилила політичний та економічний тиск на українське населення: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику про хрещення передав до костелу, тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського духовенства, греко-католицька церква. За Ризьким договором 1921 р., Польща одержала, крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням - майже 4 млн осіб (1200 єпархій). За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-визвольному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Польщі були відлучені від Московського патріархату наданням православній церкві статусу автокефальної, визнаного Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено. Наступною акцією, яка повинна була блокувати можливий союз православних і греко-католиків, була Пінська унія - щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р., де обговорювався процес навернення православних Західної України і Західної Білорусі в католицьку віру. Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище перед Римом з польським костелом. Категорично виступали вони і проти збереження східного обряду, що давало змогу греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність. Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: "З акцією нищення православної церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви". Існував навіть перелік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, серед авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лєсков, Л. Толстой, А. Чехов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури. До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, особливо після Великої Вітчизняної війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки збоку радянської влади. Її звинувачували у співробітництві з фашистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу й те, що вона діяла передусім як церква національна. Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі н новообраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богословських факультетів було рекрутовано в армію. Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Гаврило Костельник організував групу греко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпископів - неканонічний), який прийняв заздалегідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., про розрив з Римом і "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Внаслідок цього всі греко-католицькі парафії автоматично було оголошено православними. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церкву на Закарпатті. Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався - опинявся в сибірських казематах. Але остаточно викоренити прихильність населення до греко-католицької віри радянській владі так і не вдалося. Чотири десятиліття греко-католицька церква на західно-українських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була конституційна свобода совісті. Починаючи я 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви став організованим. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви на території західних областей України. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив кардинал Любомир Гузар. Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-католицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків діють майже в усіх областях України. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводилося конфліктами з православними за право використання храмів. Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени - василіани, редемптористи, студити; жіночі - василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої Родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити здійснюють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семінаристів. Засновано видавництво, газети й журнали. Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька церква відновила у Львові діяльність Народної лікарні ім. Андрея Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 р., взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається 240 учнів. Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів УГКЦ, що відбувся в травні 1992 р. - перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах. Головною рисою релігійного життя в Україні на межі II і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100.